— Ось вам шабля моя. Як ви своїми краще працювали, так плюньте на мою.
Сивоголовий дід піднявся зі свойого місця, підступив до Чечеля і попрохав тієї шаблі.
— Будь ласка! — і Чечель йому подав.
Дід шаблю на руках угору підняв, ніби молився до неї, а потім її побожно поцілував.
— Правдива козацька шабля, — сказав і хотів Чечелеві віддать, але й другі підходили до нього, бо й собі хотіти бачити тую шаблю, котра так хоробро гетьманську столицю обороняла. І ходила тая шабля з рук до рук, як живий свідок учорашньої страшної боротьби за славу й волю і за честь України. Приглядалися до неї, доторкалися руками, ніби вона жива, хоч порубана, хоч із неї тільки малий шматок остався.
— Кажете, що я втік, — говорив Чечель дальше, — що я Батурин лишив, а сам перед карою спасався... Брехня! Я боронив Батурин, поки ще можна було обороняти. Трупи оборони моєї не потребують, а попіл і згарища сил моїх не вартні. Тих, що живцем у руки ворогів попали, я вирвати не міг. А решту своїх людей і решту своїх сил хотів я заховати, щоб боротися дальше за тих, що замість обороняти волю й честь, заколот чинять, брат на брата каїнову руку підносять, безталанний край до заглади ведуть. І за те ви хочете мене москалям видавати? Га, що ж — беріть, потерплю за вас, може, Господь муки мої за спасення ваше прийме. Може, діти, що бачитимуть цей сором, зжахнуться його і виростуть кращими й чеснішими від батьків своїх. Чого ж ви стоїте? В'яжіть мене, ведіть до караула, продавайте за юдиний гріш і впийтеся за нього, щоб позабули себе і свій гріх.
Мов зачарована стояла громада. Ніхто і пари з рота не пустив. Старі козаки сумно голови похилили, жінки втирали сльози. Чечелеві жаль груди роздирав. Душу хотів виговорити з себе, не тому, щоб живим звідтіля вийти, а щоб правду сказать, хоч би за неї прийшлося заплатити життям. Чув гореч на устах і гіркі були його слова, як полин, як чарка отрути.
— Батьки і діди ваші куди більше від мене на муки і на смерть видавали, кажучи: "Хай ідуть за голови наші!" Навіть батька Богдана чернь двічі видати хотіла, так не було руки, котра б піднялася на нього. Я не Богдан, я тільки полковник Чечель, той, що Батурина боронив, та не оборонив, бо зрада відчинила ворота, а зрада від хоробрості сильніша. Чого ж ви чекаєте, спішіться, бо якщо скортить мене отсю шаблю, замість у похву, в груди свої вложити, так тоді пропадуть ваші гроші, пропадуть царські милості. Спішіться!
Та ніхто не важився підступити до полковника Чечеля. Рука не піднімалася. Стояв він, як живий докір за тую кривду, котру збиралися йому зробити. Зворушена совість бачила в Чечелю образ усіх тих провідників козацтва, котрих чернь носила на руках, а опісля кидала в болото або у важкий момент метала ними, як бездушною колодою у ворожий табір. Не лиш гіркими словами, але й ранами своїми, цілою виснаженою появою обвинувачував Чечель товпу за її кривди супроти одиниць, за непорозуміння поміж ними і за незрозуміння спільного добра. Не розуміли, що залежали від себе. Навіть ті, що так недавно ще гукали: "Чечеля, Чечеля нам!", як гукала колись жидівська товпа: "Распни, распни Христа", навіть ті замовкли тепер, ніби в рот води набрали, й дивилися тільки, куди б то їм непомітно виховзнутися з майдану. А виховзнувшися, ховалися між клунями й хатами, бо хотіли свій сором сховати.
Сховалося і сонце у хмарі, з котрої замість білого снігу став накрапати зимний, куди гірше від снігу дошкульний зимовий дощ. Тьмився світ, ніби це не до полудня йшло, а бралося під вечір. Сутеніло.
Біля колод стояв Чечель, дивлячись на пустий майдан, як на боєвище, з котрого ворог утік.
На колодах сиділи старі діди з головами, повними турбот про минуле своє та про майбутнє. Не одно, чого не розуміли колись, зрозуміли тепер, і як могли б, то заховалися б під землю, щоб лиш заховати цей сором, що їх душі палив. Їх село, їх громада збиралася полковника Чечеля ворогам в руки видавати на кару, на жорстоку смерть. Слава тобі, Боже, що не прийшло до того. За тими думками незчулися й не помітили, як до села наближилася ватага гільтаїв, котрі, почувши, що гетьман за Десною, що Батурин упав, вилазили зі своїх криївок, збиралися у великі купи і з темряви нічної виходили на світло дня. Почувши, що цар прощає усім, хто проти гетьмана заявиться, і що москалі платять за видачу мазепинців, пустилася на ті промисли погані. Гріш їх манив, їх манила надія наживи.
А все інше не мало для них ніякої ваги. Раз їх викинув народ, не оглядалися на нього. Жити хотіли, а як, якими промислами — їм байдуже.
Помагали караулам царським виловлювати мазепинців, ставали за собак у тих поганих ловах. Ішли по слідах батуринських утікачів і забрели аж тут. Головна річ Чечель.
За нього заплатять москалі більше, як за сотню звичайних людей. Чечеля, Чечеля їм у руки дістать! Награбували коней, запаслись у рушниці, вже вони не розбишаки нічні, а прямо якась військова частина. Вже в них свій отаман є, котрого слухають безумовно, бо за непослух смерть.
Обступили майдан, налетіли на нього, як круки, що зачули падло. Нажива, нажива буде!
Даремна оборона. Налет неприготованим застав село. Хазяїни, відрізані від своїх хат, з майдану виходу не мали. Голіруч супротивлятися не станеш. Діди очам своїм не вірять. Невже ж. вони дожили аж до того? Невже ж сподівалися таких часів, воюючи колись хоробро і чесно за своїх молодих літ? Невже ж це Україна, невже ж отся розбишацька ватага — це їхні земляки, люди одної віри й одної крові? З дива вийти не можуть. Боже, помилуй нас.
Чечель зрозумів, що з тими ніякої балачки бути не може. Це вже найгірші зі злих. До них слово приступу не має, на них є одно — сила. Та він безсильний був. Права рука горіла, на тілі повно ран. Мозок кров'ю запливає.
— Ось він, Чечель! Бери! — І заки зрозумів ці слова, почув аркан на своїй шиї, почув шнури на руках і ногах, побачив очі, як вовчі сліпаки, і сопух горілки, що бив, як від куф, і завзяття, гідне кращої справи.
— Боже, муки мої за прощення їх гріхів прийми! — промовив, попадаючи в отупіння. Бачив, як хазяїн, у котрого він останню свою ніч ночував, бився за нього, як другі старі козаки помагали виривати його з рук гільтаїв, як навіть ті наймити, що так завзято проти Чечеля гукали, обстоювали за ним, як громада хотіла навіть гроші за полковника Чечеля платити, — не помагало ніщо. Як схочуть, то й без того пограбують село, а за Чечеля їм москаль багато заплатить.