Офіцери сиділи, як і перше. Сонний майор, не виносячи мовчання, борикався зі сном. Кліпав своїми вузькими очима. Той, котрого копнув сердюк, вже не жовк і не зеленів, але все ще тримався за черево руками. Горілка з перцем розігрівала його. В деяких очах помітне було здивовання. Сенсація.
Єсть нова тема до "коришпонденції".
Але щирого жалю не виявляв ніхто. Покійний Скорін був вояк хоробрий і товариш чесний, та — дивак. З ніким він близько не зійшовся, ходив, як не від світа того. Почувався чужим серед своїх. Може, так і краще, як він зробив. З таким чоловіком годі себе почувати безпечним. Ніколи не збагнем, що він гадає і що може зробити. Що для всіх біле, це для нього чорне. Хай з Богом спочиває.
— Панів офіцерів, — почав князь Меншиков, — беру на свідків, що я покійного Петра Павловича не довів до того, що він з собою зробив. Не повинен я в смерті його.
Офіцери піднялись зі своїх місць.
— Яз ним поступив лагідніше, ніж наші військові приписи велять.
Всі притакнули, а сонний майор додав:
— Покійний Петро Павлович не віднині шукав собі смерті. У боях ліз де найгірша біда.
— За це ми й пошануємо його як хороброго офіцера непобідимої армії його величества царя, — заявив Меншиков, але пригадав собі нараз, що, може, Скорін ще й не вмре, бо не від кождої кулі люди вмирають. Він плеснув у долоні.
— Принести Петра Павловича тут!
Принесли трупа й поклали серед покою. Обступили його кругом і дивилися без спочуття. На війні труп — це явище звичайне. Лікар стояв оподалік.
— Врятувати не міг? — спитався його князь.
— Ніяк не міг, ваша світлосте. Куля застряла в мізку, увійшла правим виском.
Несміливо підійшов і пояснював, що спричинило смерть. Внутрішній розлив крові, тут безсильна всяка поміч лікарська.
Світлійший приклонив коліна, перехрестився й прошепотів молитву. Всі пішли його прикладом, навіть лікар, хоч про нього казали, що він лютер і в Бога не вірить.
— Такий красунь і так опоганив себе, — сказав князь, встаючи та стріпуючи порох зі своїх колін. — Свиня, іменно свиня! Бога в серці не мав. Як можна таке безобразіє з собою робити! Ось до чого, милостиві господа, доводить філософія. Іменно філософія. Не роздумуй над життям, а лиш жий, та ще коли тобі літ мало що понад тридцять і коли носиш офіцерський мундир. Для офіцера потрібна шабля, а не книжка, послух і карність — це для нього закон. Накрить його! — Хтось накинув на покійника плащ, бо світлійшому здавалося, що Петро Павлович підносить ліву повіку і дивиться на нього... Шкода таких очей. Другого такого офіцера в цілій армії нема. Щоб цар не затужив за ним. Може, ще раз схоче глянути на нього. — Залишити його до завтрашньої днини тут. А завтра вранці поховати з почестями серед саду! — Світлійший надумувався хвилину. Потім кивнув на лікаря. Відійшли набік і балакали пошепки. — Як гадаєш, не можна б забальзамувати того тіла?
— Важко, ваша світлосте, не берусь. Матеріалів нема, і діла того ніколи я не робив, не вмію.
— А що ж ти вмієш? Живих краяти? Не дивуюся, що вас люди не люблять.
Фізікус здвигнув раменами.
— Багато ми маємо ворогів на цім світі.
— А на другім ще більше, — додав світлійший. А по хвилині: — Але голову Петра Павловича можеш вложити в спірітус?
— Це я можу зробити.
— Так вложи. Може, цар схоче колись подивитися на неї, а може, примістить у своїй куншткамері — отже! Лиш відтинай так, щоб ніхто не бачив. Люди суєвірні, дурні — розумієш?
Лікар притакнув, поклонився і подався назад.
— Господа! — звернувся світлійший до своїх офіцерів. — Нам тут більше нічого робить. Поїдемо в город!
Поправив шаблю і ордени, вбрав капелюх, йому подали царськими соболями підбитий плащ і відчинили двері.
ТАЇНСТВО
Під окопом гуртом ордонансів розмовою скорочував нудьгу дожидання.
Салдати водили старшинських коней по боковій алеї.
Коні задирали голови, витягали шиї й іржали. Вітер грався листками, розносив згар.
Клапті чорної сажі падали на коней і на людей. Коні порскали, люди чхали. "Здоров!"
Годі було вгадати, чи це вечір, чи ранок, осінь, чи зима яка, чи томлячий сон.
Брудно, гнітючо, тьмаво.
— Фу, чорт! Який поганий день! — сказав світлійший, ступаючи по сходах.
Гадав, що дихне свіжим воздухом, а тут дими.
— Ще не вгасили? Доволі того фаєрверку! Післав у город ордонансів і казав гасити пожежу. На стежці, недалеко сходів, ступив у калюжу крові. (Червоніла на білім снігу. Видно, що люди оминали її). Кілька крапель бризнуло на білі штани світлійшого... Кров Петра Павловича.
— Свиня!.. Чом не запрятали?
Набрав у пригорщу снігу й витирав пляму. Але кров не сходила. Тільки розмазав її.
Пригадав собі народне повір'я. Крові, котра про вбийника свідчить, не змиєш...
Дурне! Якби це правда, то не один ходив би червоний від ніг до голови. Перший цар...
Світлійшому підвели коня.
Вичищений, білий, без червоних панчіх.
Світлійший поплескав його по шиї. Але кінь відвернувся від нього.
— Чого ж ти відвертаєшся від мене, дурню! — і притулив своє лице до гарної голови звіряти. Чув, як кінь дрижав, аж постогнував. Жилки надувалися, ноги тремтіли. Кінь то дивився перед браму, де торчали людьми оздоблені палі, то озирався позад себе, де на подвір'ю мучили "бунтарів". Припікали, колесували, здирали скіру.
— Чого дрижиш, ну, чого дрижиш, дурнику? Тобі не зроблять нічого. Не дам. — І світлійший поцілував коня у білий лискучий лоб.
— Іди з ним у бокову алею! — приказував салдатові. — В сад. Бачиш, звірина полошиться, нервується. А ти чіпиш тут не знать чого. Не бачив, як саджають на паль?
Салдат узяв коня за поводи і повернув ним у сад.
— Не шарпай трензлею, вважно провадь, скотіна!
За світлійшим півколесом стояли офіцери.
— Підемо, панове, до Мішки, — сказав князь і усміхнувся, ніби провадив їх туди, де грають серби, танцюють циганки, а карли творять непристойні жарти.
Мішка подвизався. Докладав усіх зусиль, щоб показати себе справжнім мистцем.
— Молодець Мішка! — гукав на нього світлійший.
— Рад послужити вашому величеству, — відповів катюга.
— Дурний ти, Мішка, я не величество, я тільки світлійший, — поправив його князь.
— Як звав, так звав, коби що дав, — не засміявся, а ніби заіржав Мішка.