— Я, синку, надумав оддати тебе до гімназії,—сказав я йому одного разу ввечері, коли він стомлений прийшов з лісу.—Ти тямиш читати, знаєш вірші і скоро будеш дорослий,—час тобі кинути батьків.
— Не хочу...—пробубонів він. Він сказав це зовсім як дорослий. Я злякався тоді за його долю: похмурі брови й уперте підборіддя не віщують нічого доброго.
2 В. Вражливий
17
— Тобі шкода нас, батьків твоїх... Я знаю, що ти нудьгуватимеш у далекому місті, та ми ж приїздитимемо до тебе... А виростеш великий, будеш лікарем... Пам'ятаєш, приїздив він, коли мама занедужала... Сірі в яблуках коні... кучер...—дитину я намагався переконати дитячою логікою, але знову було:
— Не хочу.
— Чому ж ти не хочеш?
— Чоботи шити краще...
Якогось товариша батько оддавав шевцювати. Моєму синові не хотілось кидати свого друга. Даремно я доводив, що чоботи шити брудна робота, що всі шевці горбаті й жовті,—він мене не слухав.
Діти ще змалку розбиваються на дві категорії: одні люблять копатись у землі, бігати біля худоби, майструвати, вони роблять все це в гурті, весело, другі —сидіти мовчазно в закутку і про щось мріяти. Останні більше слух'яні, але, на жаль, мій син до них не належав—він не вдався в мене.
Я не дозволив йому шевцювати.
Через тиждень, засвітивши лямпадку, я з матушкою стояв перед іконою і врочисто проказував слова молитви. Ми били покльони, а син глузливо дивився на нас. З давніх-давен у сім'ї, з дідів і прадідів, був звичай просити допомоги у бога перед усяким важним ділом. Кінчивши молитву, ми по-батьківському поцілували сина в лоб.
Бричка, набита запашним сухим сіном, стояла перед ґанком. Матушка посадила сина на передку і благословила нас, коли я вдарив сонну шкапину батогом.
Син не плакав. Він навіть був веселий. Але як я не хотів узнати причину такої поведінки, мені не щастило. Тільки підчас іспитів для мене все стало ясно. Син обдурив мене. У той час, коли я чекав, разом з іншими батьками наслідків іспиту, до мене вийшов законовчитель.
— Як ви насмілились привезти сюди свого сина? Він хлопець без всяких здатностей. В його літах треба знати, принаймні, хоч молитви, тим паче батько священик... Ви хоч вивчіть його читати. Неписьменних до гімназії не приймають!
Я не вірив тому, що чув.
— Може, це помилка?
Але законовчитель досадливо махнув рукою і кинув мене самого.
З усіх дітей, що складали іспит, найвеселіший був мій син. Можна було подумати, що його найбільше хвалили за знання.
— Як тобі не соромно,—звернувся я до нього, та даремно було докоряти. З радощів він всю дорогу читав молитви, вірші, рішав задачі, які їм задавали на іспиті і чудним баском перекривляв учителів.
Характер дуже рано почав виявлятись. Узявши на увагу його упертість і настирливість, я на другий рік був розумніший. Я не покладався вже на його знання, бо коли йому хотілось, чи треба було, він міг прикинутися зовсім дурним. Коли вдруге їхали, в передку брички лежало дві гиндички та молоде порося, а молоду ніжну свинину, як переказували, дуже любив законовчитель. Такий скромний подарунок часто допомагав за тих часів. Отець проієрей із словами подяки прийняв мій дар,—а це значило, що коли син і не складе іспиту, як торік, то однаково його приймуть до гімназії.
... Сумно стало в наших кімнатах. Квіти на лутках буйно розрослись,—їх ніхто тепер не общипував. Шибок нових не доводилося вставляти в вікна, бо без свого ватажка і сільські хлопці стали тихіші. За всю осінь жоден дядько не прийшов скаржитись, що син позривав на баштані кращі кавуни та, тікаючи, попсував огудиння.
Коли син був дома, ці дрібниці неприємно хвилювали нас обох. Але тепер, хотілося, хоч щонебудь почути про нього, бо він не писав зовсім до нас. Ми, вдвох з матушкою, складали довгі листи, кілька разів переписуючи їх, щоб більше знайти тепліших слів. 1 тільки єдиний раз за все життя, згодом, через багато років, ми побачили його лист. Навіть це був не лист, а звичайний клаптик сірого паперу, що валявся у нас під вікном... Ми й досі його бережимо. "Я зовсім здоровий і дуже вас люблю"... Які ще інші слова можна знайти, щоб дати довічну радість батькам. Л якраз ці слова і були написані нашвидку на тім бруднім папері.
Та не треба забігати вперед. Коли тримаєш у руці перо і бачиш перед собою незайманий папір, який мусиш опліднити своїми словами, то відповідаєш сам перед собою за послідовність думок.
За синове помешкання мені доводилось удові-дия-конші, що жила тільки з учнів, платити двадцять карбованців на місяць. Це ніби і на теперішній і на той час невеликі гроші, але як важко було їх добувати! Моя парафія була найбідніша в окрузі. Сільце в дворів двіста під замком та два невеликих хутірці,—оце вона вся. Церква мала, бо її будував для себе якийсь пан, що ще до барона володів маєтком, проте, і вона ні разу не бувала повна. Люди так стомлювались після повсякденної важкої роботи, що забували про неділю. У свята вони спали, як ховрахи, зарившись під свої низькі очеретяні стріхи. На вулиці в пилюзі гралися самі діти. Чудна доля випала цим людям! Вони знали, що народились і вмруть наймитами. І я, молодий, недосвідчений, може, діткливіший, ніж інші, одмовлявся брати гроші за вінчання й похорони. Мій батько, чоловік дуже праведний, що через своє святе життя і помер в злиднях, бо й ховали його на громадські гроші, високо ставив обов'язки пастиря й суворо додержувався їх. Він вивчив мене робити прядки та веретена і, вмираючи, одказав мені верстат.
З моєю звичкою, безглуздою на декого, важко звикались дядьки. Раз навіть прийшов до мене бала-кати колишній унтер-офіцер, Микита Иванович. Для цього він надів синій салдатський мундир із срібним хрестом. Ґудзики мерехтіли на сонці, він перед цим їх, мабуть, чистив крейдою. Вони обведені були білими кружальцями, як іноді місяць. Він поставив у куток свою палицю, закрутив ще дужче жовті цупкі, як дріт, вуса і сказав
— Чом ви, батюшко, не берете грошей за похорони і вінчання, гидуєте?
Я висловив свій погляд.
— Непонятно якось,—промовив він,—народ обі-жається. Хіба ми хужі од інших?
— Хто ж саме в обиді?
Яле він так і не сказав. Та й не треба було, бо з балачок я сам знав, що невдоволені з мене ті кілька чоловік найбагатших, що мають наймитів. Проте, я виступив із казанням на цю тему наступної неділі.