Перший тиждень ми з матушкою жили зовсім не так, як чоловік із жінкою. Якось навіть і траплялося так, що доводилось обідати нарізно. Стара Марфа похмуро дивилася на нас— Вона завжди бурчала про себе, коли їй доводилось окремо стелити. Ми, подружжя, до весілля не знали один одного,— нашою допею порядкували інші. Ми чемно і соромливо говорили Ви і уникали називати ласкавими іменами. Марфа, мабуть, не звикла до цього. Вона сердито грюкала дверима, коли чула нашу розмову. Яле згодом матушка стала, хоч і крадькома, сміливіше позирати на мене. Вона щодня ставала балакучіша зі мною, — в ній прокидалася жінка.
Раз за столом Марфа, ні з того, ні з сього, без усякого приводу, не втримавшись од сміху, чмихнула собі у фартук.
— Що тобі?—спитав я.
— Та як же не сміятись,— сказала вона.— Хіба ви похожі на пан-отця?... жінки своєї боєтесь. Подивишся на вас і собі не віриш.— При цих словах матушка, перекинувши стільця, втекла до суміжної кімнати.— Послухали б ви, як вона,— Марфа хитнула головою на відчинені двері, — сумно й важко зідхає. їй, мабуть, сердешній, те ліжко труною здається!
І з соромом я слухав слова цієї жінки. Але вона не спинилась на цьому. Завжди весела й балакуча, вона на цей раз не знала міри. Вона оповіла тисячу дрібниць, про які, звичайно, люди мовчать. Мій попередник, мабуть, кілька разів перевернувся у труні за час її балачки. Коли вірити Марфі, то мало не половина околишніх чепурненьких молодиць знала його веселу вдачу.
— Відкіль же ви це все знаєте, Марфо?
— Горобець розказав,— вона по-молодому блиснула очима, витерла для чогось краєм хустки рота і бадьорою ходою вийшла із кімнати.
Уночі, коли Марфа хропіла на кухні, я кинув своє ліжко. Воно порожнє стояло до самого ранку.
— А знаєш, Васю, то я її направила... Навіщо ж тоді виходити заміж?—сказала мені матушка перед світанком.
Вона мала рацію.
У дружині я знайшов вірного товариша, хоч вдачі у нас зовсім ріжні. Вона й досі мріє про рожевих поросят з ніжними п'ятачками в носі, про корову, що облизує блискуче теля, про качок, гусей, курей,—а мені з усього того байдуже. Серце моє не лежить до господарства. Може, через те і старість застає мене в злиднях. Може, через те і матушка зараз ходить у ватянці, уже тричі латаній, що її подарував добрий червоно-армієць.
... Тепер, коли замрієшся про ту матушку, якій було всього вісімнадцять років, то не знайдеш і сліду !'ї в цій старій бабі... Вона, як жебрачка — в лаптях, в обірваній полинялій сукні, запнена старою хусткою, ніби вкраденої в циганки. Холодно стає на серці, коли вона, зворушена спогадами, спробує погладити, як колись кілька десятків літ тому. Рука—в зморшках, нігті— жовті і нерівні, на суглобах,—неприємні прозорі бугри.
Куди дівся шовк шкури, що від одного її дотику хотілося мріяти про безкінечні ласки?
Час — найбільший владика!
Іноді вранці матушка підходить до свічада. Це робить вона нишком, щоб ніхто не бачив. Вона хитає перед ним головою і приносить в офіру часові свої сльози. За довгі роки блискуче шкло попсували чорні плями, очі бачать погано, краплі поступають під сивими рівними бровами і — я знаю — перед нею носяться два образи: один свіжий, навіки зниклий, другий—непривабливий, чорний, як земля, в яку він незабаром піде.
За чаєм, коли каганець, стривожений диханням, тягне за собою довгі тіні по стінах, я сумую, дивлячись, як матушка силкується рештками зубів перекусити грудку цукру. Я, мабуть, переживу її—в мене ж цілі зуби!
Рівно і спокійно йшло життя. Я трохи звикся із своїм новим вбранням та обов'язками. І люди, зустрічаючи мене, стали скидати шапки. І от, як раз у цей час, вікарієві заманулося роз'їздити по парафіях. У полудень спинилась біля мого ґанку чорна карета, дверці відчинились і на землю ступив високий чоловік у синій дорогій рясі. Я впізнав вікарія. Русява борідка з золотим пухом заблистіла на сонці, а голубі, надміру прозорі, очі, глянули на мене.
— Отче, чи є тут близько кузня?
— Я поїду з кучером... Я знаю...— Вискочив із карети літній священик, мій сусіда, що проводив вікарія до моєї парафії.
Матушка підійшла під благословління його преосвященства. Він уважно дивився на неї, а вона посміхалась. Я мусів був радіти, що дружина допомогла мені в таку важку хвилину та інші думки жалили мій мозок. Я ревнував. Вікарій, не зважаючи на свою щуплість, був вродливий. Князівська кров, бо походив він із однієї гучної фамілії, відбилась на ньому, хоч він був і тонкошиїй і капловухий, проте, привабливий.
Вікарій звернувся до мене. Зараз я не пам'ятаю, що він казав, бо й тоді я ледве розбирав його слова. Я боюся людей, особливо, коли бачу вищих над собою. Мені, як розслабленому, тремтять коліна і неприємно до болю шумить у голові. Це страх, вихований поколіннями. Він передається в спадщину із роду в рід. Це прокляття дияконів, бідних попів, життя яких залежить од примхи вищого над ним.
У мене щось спитав вікарій.
Я не міг проказати і слова.
— Ти не глухий, отче?
Мені дружина хитро моргала, але я через силу тільки щось нерозбірливе пробурмотів про себе.
— Осел! — скрикнув роздратовано він.
Це була важка образа, бо люди ім'ям цієї упертої і дурної животини називають подібних до неї, та що ж?—я тільки посміхнувся, ніби їхнє преосвященство сказали якийсь жарт.
Мовчки зайшли ми до кімнати. Коли вікарій ішов я ввесь час йому кланявся, бо не завжди на долю такої мізерної людини, як я, випадає така висока честь. Матушка метушилась. До неї охоче забалакував вікарій і вона, помітивши це, вже поводилась цілком, як :жінка.
Прийшов кучер.
— Ваше преосвященство, карета тільки завтра буде справна!—сказав він.
Виходить вікарій ночуватиме в мене? І він і дружина в той час не подобались мені. Він не тримав себе, як личило його сану. Д вона стала тоді якоюсь чужою, немов мене, її чоловіка, не існувало зовсім. Хоч так і мусіло бути, проте, я бажав іншого.
Раптом вікарій, як хлопчик, скочив з стільця. Він задумливо зморщив чоло, ніби щось згадував. Ми дивились турбовано на нього.* що він скаже? Що його непокоїть?—Все могло статись. Може, їхньому преосвященству заболіла голова, може, вони стомилися з дороги і їм треба спочити,—ми про все мусіли догадатись.