— Ну, тату, я хотів з вами попрощатись. Я навмисне не покликав сюди маму, щоб вона не наробила зайвого лементу.
— Як попрощатись? Що ти, сину, невже ми тебе проганяємо?
— Я цього не думаю... Отже, умова: будемо розмовляти спокійно і розумно. Учора вас екстренно викликали до директора. Сьогодні мене і вас, напевне, покличуть до поліції. Завтра ви примушені будете поїхати до єпископа .. Я даремно був такий гарячий,—боюся, щоб вас не позбавили парафії і не роз~ стригли...
— Та що ти?
— Все може трапитись. Я певен, що барон заспокоїться тільки тоді, як я опинюсь у Сибіру, хоч, здається, я й молодий для цього... В його очах, а, виходить, і перед усіма, я небезпечна людина, злочинець, не вбив його тільки тому, що позбігалися сторожі. Коли вас. питатимуть у поліції про мене, то мовчіть про Ти-моша. Він тут зовсім не при чому. Л коли робитимуть трус, то я думаю, що у вас нічого злочинного не знайдуть.
— Скажи,сину, може,ти справді... революціонер...— останнє слово важко було вимовити, не тому, звичайно, що я їх уявляв зарізяками, як це артистично в своїх казанняк робив отець Мегейда, а просто тому, що-майбутнє сина визначалося цим словом.
— Я ще молодий для цього...
— Але ж ти віриш у бога?
— Не будемо, тату, про це говорити.
У другій кімнаті Марфа давно погасила світло.. Розвиднялось, на селі почали співати півні, коли син,, щоб не турбувати матері, виліз у вікно. Я йому подав узел, заготовлений ним раніше, потім швиденько побіг до комоду і вийняв тридцять карбованців — усі наші гроші. Він їх не хотів спочатку брати, але потім подумав і взяв.
— Куди ж ти йдеш?
— Далеченько.
— Сергію, на віщо ти зараз мене ображаєш, хіба ■я ворог тобі?
У темряві він вийняв із кишені бльокнот і подав мені сзою адресу.
— Ну, прощавайте!
— Підійди ж до мене, голубе... Я тебе поцілую.
Я дивився на його постать, що йшла невідомо куди. Зійшло сонце. Проміння освітило дорогу, на якій ще не загубився слід мого сина.
На віщо я його пустив?.. Мене огорнув сум, бо тепер тільки я зрозумів розлуку.
Самотньо стапо в кімнаті... Сина нема... Чи повернеться він колинебудь. Ось його ліжко... Воно знову стоятиме порожнє... Як холодно в цій кімнаті!
... Ліжко синове й досі стоїть на своєму місці.
На ньому ніхто не спить. Як за живою істотою, за ним ходить тепер матушка. Воно чистіше й чепурніше за наші. Воно все чекає на свого хазяїна, що по-дитячому похмуро поглядає з комоду. Втішити душу, поринути у мрії, я приходжу сюди, де на вішалці й досі висить гімназіяльна шинеля свавільного хлопця.
Краще було б, якби син помилився. Яле природа зробила його на диво розважливим, здавалось, що він ніколи не .міг помилятись. Мене викликали і до поліції і до самого єпископа. Якийсь офіцер з гнилими зубами мав право глузувати з мене підчас допиту. Між нами відбувалася коротка розмова. Офіцер, огидливо смокчучи зуби, питав мене:
— Так де син?
— Не знаю,—відповідав завжди однаково я.
— Як же ж так?—вишкіряв він зуби.—Священик і говорить неправду!.. Невже й на цей раз ви завдаватимете мені зайвого клопоту?
Але, де треба, я був німий і глухий. Правда, мені обридало топтати пороги в поліційський управі і одри-ватись од діла, їздивши до міста, бо часто навмисне довго мене продержували в брудній кімнаті, з обтертими стінами, де глибокі вікна нагадували в'язницю. Я сидів на старому ослоні, дивлячись на тих людей, що щось записували. Вони байдуже виконували свої обов'язки. Коли їм руки втомлялись, вони жваво розмовляли про оперетку, про скандали, що траплялись у їхніх знайомих, а офіцер помічав мене, коли йому хотілось.
— А, це ви?—казав він, ніби бачив перед собою знайомого злодія.
Г все починалось знову. Узимку тільки кинули мене тягати. Але причиною була не їхня добросердність.
Єпископ мене прийняв інакше. Ми з ним не бачились мало не дев'ятнадцять літ. Коли, нарешті, мене допустили до нього, він, як і раніше, суворо глянув на мене. Я підійшов під благословіння і смиренно поцілував руку.
— Прізвище?
Я сказав.
— Пам'ятаю, пам'ятаю...—Він навіть потер собі чоло, хоч я певен, що якщо не мене, то, у всякому разі, матушки він не забув... —Це там... Така прекрасна природа Ліс...
Колись красива, білява борідка уже трохи посивіла, на скронях проклала доріжки лисина, але, щоб волосся було буйніше, єпископові його завивали, як примхливій жінці.
Владика поринув у спогади. Він навіть розреготався здоровим, чужим цим похмурим кімнатам, сміхом, згадавши комічну, на його думку, історію з ревізійною книгою. Початок був гарний. Я сподівався гіршого. "Можливо їхнє високопреосвященство забули, за чим мене викликано, і страшніше впереді, це трапляється з вельможними особами". Я не зводив очей з єпископа. Мені уявлялось,—ось зараз його ласкавий тон перейде на грізний, затримтить борода, і я не знатиму, що мені робити. Минуло п'ять хвилин, потім десять, а владика все ще оповідав свої переживання підчас подорожі, немов був радий, що знайшов такого покірливого слухача. Коли змовкало його тихе буркотання, з чекальні крізь гардіни долітав шепіт та нетерпляче покашлювання світських дам, що не звикли, щоб перед ними хтось довго засиджувався.
— Там чекають... — шепотів на ухо молодий вродли-
ЕИЙ Чернець.
— А-а,—морщився незадоволено єпископ.—-Вони всі дурні, прости господи, як отара безплідних баранів. Вони хочуть і зараз зробити із мене мощі. Я не люблю їх! Вони приходять дивитись, як на мерця.
Розмова ставала зовсім не такою, як я думаю. Не знаючи яким рухом, словом, поглядом одповідати на запитання, я ловив очима жести та посмішки ченця, що, як лялька, хитав головою.
Раптом мовчанка. Мені здавалось, що весь ліричний скарб єпископа вилився словами. Він стомився і покашлював тихо й сухо.
— Вам же заборонено багато балакати,—якось з докором сказав чернець.
Дивлячись, як хитається важкий оксамит портьєри, єпископ сердито взяв із столу цукерку і сказав про себе:
— Як люди не вміють шанувати спокою. Заборонено... Жити теж скоро буде заборонено. Ті вкрай мене стомлюють!..—показав він очима на двері.— Я дуже нещасний.
Іздавна ще я звик довірятись на людей. Чоловік родиться нещасним зроду. Хто це видумав, що з'явившись на світ у сорочці, майбутню людину доля засипле щастям? Коли б так було, хіба б людство склало казки про рай? З роками я став про все міркувати... І от, глянувши на дорогу і важку меблю, на темні пухкі килими, священні картини, вдихнувши пахощі ладану, я подумав: "він справді нещасний. Може, йому не хочеться й дивитись на безліч хркстів, що розкидані, як везерунки по вікнах і на креолах, може очі йому стомились од похмурих кольорів і їм треба веселих барв сонця і неба. Л він, кінець-кінцем, чоловік із плоті і крови, примушений терпіти і бути мучеником поневолі".