– Чудово! – вигукнув Пітер. – Тепер ще кілька ярдів, і ви будете на гарній, зручній колії.
– Альорс, – сказала захекана мадам Гортензія, – чого я тільки не робила для цього Папуже.
Доки Пітер і Саймон умовляли Мадам Гортензію стати на колію, Пенелопа і Папуга нишпорили по станції в пошуках пального, без якого маленький двигунець не запрацював би. Вугілля не було, але вони врешті-решт знайшли купку маслинових полінець, взяли оберемок і завантажили в бункер Мадам Гортензії.
– Обережно! Обережніше! Не подряпай фарбу, – пропихкала Мадам Гортензія, – бункер свіжопофарбований. Його фарбували буквально кілька днів тому.
Нарешті паротяг під зав'язку завантажили паливом, котел Мадам Гортензії заповнили водою зі станційного крана – і, таким чином, усе було готове до подорожі. Тільки в кабіні діти зрозуміли, яка ж Мадам Гортензія малесенька: коли Папугу і його клітку запхнули в кабінку машиніста, там залишилося так мало місця, що вони ледве втиснулись туди зі своїм спорядженням.
– Усі на місці? – запитала Мадам Гортензія. – Тоді Пітере, будь ласка, розпали вогонь у топці!
– З радістю, мадам, – відповів Пітер. Справді, вони із Саймоном захоплювалися залізницею і були просто щасливі від самої лише думки про те, що можна покататися на Мадам Гортензії. А право самим бути її машиністами вони сприймали за велику честь. Хлопці обережно запалили клапоть паперу, обклали його хмизом із оливкового дерева, потім корою та умовляли розгорітись. Тоді поклали зверху оливкові поліна, і за кілька хвилин вогонь уже гув у топці.
– Присягаюся спальним вагоном! – сказала Мадам Гортензія, набираючи повні легені диму, і видмухуючи його через димар. – Коли все в голові переплуталось, нема нічого кращого за добру затяжку.
Незабаром бойлер розігрівся, і Мадам Гортензія тріумфально вигукнула:
– Ух-х-чух-х-чух-х!
– Чудово, – милуючись сказав Папуга. – Люба Гортензіє, в тебе просто чарівний голос.
– Підлабузник, – проспівала Мадам Гортензія. – Ух-х-чух-х-чух-х!
– А тепер, Пітере, – скомандував Папуга, – трішки відпусти гальма, а ти, Саймоне, додай пари.
Колеса закрутилися – спочатку зовсім помаленьку, але щораз швидше та швидше.
– Більше чух-х-чух-х, чух-х-чух-х, чух-х-чух-х, пари! – гукнула Мадам Гортензія. – Відпустіть, чух-х-чух-х, чух-х, чух-чах-чух-х, чух-х-чух-х-чух-х, гальма чух-х-чух-х, більше пари, чух-х-пах-чух-х, чух-чах-чух-х, чух-пах-чух-х, чух-х! Альорс, ме браве. Хоробрі мої, ми рушили! Віва ля Франсе! Чух-х-ха-чух-ха, чух-чах-чух-ха, чах-х-ха-чух-х-пах-чух-х-ха…
– Чудово, – вигукнув Саймон. – Віват Мадам Гортензії!
– Віват! Віват! – вигукнув Папуга.
– Ви прийняли пігулку? – писнула Дульчібелла до Папуги. – Ви ж знаєте: в поїзді вас завжди нудить.
Маленький потяг набирав швидкість. Він стукотів, торохкотів і дзвенів, огорнутий хмарами пари, а його котел пашів, як рубін, коли Пітер і Саймон докидали свіжі оливкові поліна. Так вони їхали до гірського хребта, який мінився пурпуровим і чорним у місячному світлі.
Подорож у долину була страшенно захоплююча: мініатюрна колія повертала то туди, то сюди, то впритул до високих круч і урвищ, то подалі від них, і бігла в глибокі ущелини, де величні чисті водоспади виблискували в місячному світлі, а річка протискалася між гострими скелями, схожими на блискучі кігті якогось дивовижного птаха. Під темними кручами між ревом водоспадів і пихканням Мадам Гортензії вони могли почути тужливі "пугу-пугу" окатих сов, які перегукувались у кронах дерев.
– Починається підйом, чух-х-пах-чух-х, чух-чах-чух-х, чах-чах-чух-х, – важко дихаючи, промовила Мадам Гортензія, – більше пари.
Хлопці підкидали дедалі більше дров, тож вогонь запалахкотів ще дужче, а іскри почали розлітатись навсібіч. Паротяжик залишав слід, наче комета.
– Ха! Ха! – сміявся Папуга, а Мадам Гортензія їхала дедалі швидше, і її маленькі колеса виспівували на рейках.
– Клянусь Юпітером, люба Гортензіє, ти моя радість! Я завжди любив подорожувати поїздом, але з тобою це просто божественно!
– Підлабузник, – пропихкала Мадам Гортензія і тридцять три рази пронизливо просвистіла "ту-ту-у-у", висловлюючи таким чином свою радість.
Коли позаду лишилася добра половина гірської дороги, Гортензія раптом почала пихкати, сопти й нарешті зупинилася в хмарах пари.
– Усі святі! О моє купе! – видихнула вона й пара огорнула її, мов срібна хмаринка в місячному сяйві. – Ми трішечки відпочинемо, а ви можете принести мені напитися.
Пітер і Саймон побігли по воду для Мадам Гортензії до найближчого водоспаду.
І коли її бойлер наповнився, вона змогла рушити далі.
– Це вже недалеко, правда, Гортензіє? – запитав Папуга, коли вони вилізли на потяг.
– Ні, ще зовсім трошки, – відповіла вона, попихкуючи та деручись далі вгору.
І Невдовзі шлях вирівнявся, по один бік простяглася глибока ущелина, в якій річка протискувалась поміж скелями, пінилася, булькотіла та мерехтіла в місячному сяйві. Тоді перед ними ніби виринула скеля з двома тунелями, схожими на дві усміхнені пащі. В цьому місці колія розходилась і зникала у двох тунелях.
– Мадам Гортензія зупинилася біля стрілки:
– Будь ласка, зійдіть і переведіть стрілку, – пропихкала вона. – Нам потрібен лівий тунель.
Пітер із Саймоном злізли і разом, бо перемикач був дуже тугий, перемкнули його. А потім знову повернулись на потяг, і Мадам Гортензія рушила, повільно, порипуючи, проїхала стрілку та знову почала набирати швидкість.
Тунель дедалі ближчав, більшав і більшав, ніби якийсь велет позіхав, роззявляючи пащу, і Пенелопа – не з остраху, а просто через надмір емоцій – узяла Пітера і Саймона за руки. А тоді – шух-х-х! – вони пірнули в тунель, і Мадам Гортензія налякала всіх двома пронизливими гудками.
– Гей, – насварився Папуга, – ти чого?
– Це спеціально для летючих мишей, – відповіла Мадам Гортензія. – Вони тут висять, бідолашні, під склепінням і можуть задихнутися, якщо їх не попередити.
Їхати тунелем було дуже моторошно, бо трішки світла давала тільки топка Мадам Гортензії, кволий відблиск падав на склепіння, з якого, ніби вістря списів, звисали сталактити, а по них скапувала вода.
Незабаром Мадам Гортензія пронизливо свиснула.