– Ну, а ми, – сказав Пітер, – ми успішно пройшли Мандрагоровий Ліс і відшукали руту. Вона росте просто на березі моря, недалечко звідси.
– Нарвали повні мішки рути, – провадив Саймон, – і тоді прилетів Освальд, сказав, що ти прислала його. А ми відповіли йому, щоб він повернувся і привіз тебе й Етельреда на човні.
– Папуга полетів із ним, – підхопив Пітер, – і ми чекали на вас, аж раптом з'явилась ціла купа цих потвор, і почувся крик: "Вони тут, вони тут!" Ми й озирнутися не встигли, як вовкулаки напали на нас. Це сталося півгодини тому.
– Що вони збираються з нами зробити? – запитала Пенелопа.
– Перетворити на вовкулаків, – похмуро відповів Пітер, – щоб поповнити свої ряди.
– Ти що, дурний? Вони не можуть цього зробити! – нажахано скрикнула Пенелопа.
– Можуть, – заперечив Саймон. – Якщо вони нас вкусять, ми перетворимося на вовкулаків. Нам вартовий розказав. У них для цього є навіть спеціальний обряд. Коли зайде місяць, вони кожного з нас вкусять – і все.
Пенелопа мовчала, думала про смерть, яка на них чигає.
– Звільнитися не вдасться, ми вже пробували, – сказав Пітер. – Вони нас надійно зв'язали.
– У мене в кишені є ніж, але я не можу дістати його, – зітхнув Саймон.
Цієї миті до печери ввійшов вовкулака. У мерехтливому світлі вогнища він здався Пенелопі ще злішим й страшнішим, ніж у місячному світлі.
– Не розмовляти! – голосно і злісно гаркнув він. – Я ж вам вже казав!
– А щоб ти обсмалив собі гризло, – задерикувато огризнувся Пітер.
– Атож, – підтримав його Саймон, – ми маєм повне право говорити, хіба ні?
– Ні. Такий закон, – буркнув вовкулака та й влігся біля вогнища.
– Звідки взявся такий закон, якщо ми ваші перші в'язні? – обурено запитала Пенелопа. – Не будьте дурнями.
Вовкулака прищулив вуха й заричав на неї:
– Ми не дурні! Ми зловили вас усіх, і це було зроблено навіть дуже розумно, так що сидіть тихо.
Усі замовкли, тільки вогнище потріскувало. І раптом вовкулака, який дрімав, поклавши голову на лапи, нашорошив вуха. А тоді сів і витріщився на вхід у печеру. Діти побачили дуже дивне створіння, яке повзло до них. Воно було схоже на довгу білу гусінь. Діти й вовкулака спостерігали, як воно повільно підповзало дедалі ближче до вогню. Вовкулака зірвався на лапи, його шерсть настовбурчилася, він загарчав на дивну істоту:
– Стій, ти хто?
– Р-р-р, – відповіла гусінь, – р-р-р, друг.
– Який іще друг, – вже трохи занепокоєно допитувався вовкулака.
– Я жаболака, – відповів знайомий дітям голос. – Я жаболака, й мене прислали сюди з дуже важливим подарунком для ватажка вовкулаків.
Дивне створіння наблизилося до вогнища, й діти побачили, що це Етельред із великим рулоном вати, розмотаним і припасованим уздовж спини.
– Що за жабулака? – запитав ошелешений вовкулака.
– Ти хочеш сказати, що ніколи не чув про жаболаків? – зневажливо кинув Етельред. – Значить, погано тебе вчили.
– Я дуже добре навчений, – обурився вовкулака.
– Ти? Добре навчений? І ніколи не чув про жаболаків? – глузував Етельред. – Дорогенький, на твоєму місці мені б було соромно зізнатися, що мені не відомо, хто такі жаболаки.
– То хто ж це такі? – розсердився вовкулака.
– Вони такі самі, як вовкулаки, – відповів Етельред, – тільки ще небезпечніші, ще лютіші та ще хитріші.
– Ти не можеш бути небезпечніший, лютіший і хитріший за нас, – обурився вовкулака. – Я тобі не вірю.
– Ти що, звинувачуєш мене в брехні? – перепитав Етельред. – Для тебе це добром не скінчиться. Ми, жаболаки, буваємо дуже небезпечні, якщо нас розлютити.
– Я не казав, що ти брешеш, – швидко взявся виправдовуватись вовкулака. – Я тільки сказав, що не вірю тобі.
– Ну, це вже краще, – ніби подобрішав Етельред. – То де ваш ватажок? Мені треба передати йому подарунок.
– А який подарунок? – підозріливо поцікавився вовкулака.
– Це для ватажка, а не для тебе, ясно? – відрубав Етельред. – Це спеціальне чарівне зілля, яке робить усіх вовкулаків, жаболаків і так далі вдвічі небезпечнішими, лютішими й хитрішими.
– Удвічі? – перепитав вовкулака. – Вдвічі небезпечнішими, лютішими й хитрішими?
– Так, так, так, – відповів Етельред і дістав маленьку пляшечку з-під маскувальної вати. – Просто втираєш це зілля в хвіст – і не встигнеш сказати "філе з жаб'ячих ніжок", як зробишся одним із найстрашніших вовкулаків.
– Тобто, якби в мене було це зілля… Це, звичайно, тільки припущення… То я б міг із вартового перетворитися, наприклад, на ватажка зграї? – вовкулака облизнувся.
– Авжеж, – підтвердив Етельред, – поза всякими сумнівами. Не дивуйся, якщо ваш ватажок по тому, як увітре це все собі в хвіст, оголосить себе королем вовкулаків.
– Тут… ну… в пляшці його досить багато, – замислено пробурмотів вовкулака.
– Так, – погодився Етельдер, – навіть забагато для одного.
– Слухай-но, а може, ти б міг дозволити мені трішки капнути цього й собі на хвіст? – попросив вовкулака. – Тобто одну малесеньку краплинку, таку малесеньку, що ватажок не помітить.
– Ну, не знаю, не знаю, – засумнівався Етельред. – Усе-таки це подарунок, і в мене нема на таке жодного права.
– Ну будь ласка, – жалібно канючив вовкулака. – Тільки одну краплиночку! Він ніколи в житті не дізнається, а я буду вдячний тобі до кінця.
– Ну, – знехотя протяг Етельред, – тільки одну краплинку, обіцяєш?
– Так, так, так, звичайно обіцяю, – закивав вовкулака. – Тільки одну краплинку.
Етельред простягнув йому пляшечку, а той вихопив її, відкоркував і вилив увесь вміст собі на хвоста. Діти відчули сильний, гострий запах медичного спирту з їхньої аптечки, який вони взяли, щоб дезинфікувати подряпини й синці.
– Ага! – тріумфально вигукнув вовкулака. – Я тебе обдурив і вилив усе. Тепер я стану королем вовкулаків, тепер я найнебезпечніший, найлютіший і найстрашніший. І почну я з того, що з'їм тебе, жалюгідного жабулака.
– Ну, це ми ще побачимо, – сказав Етельред, вихопив з вогнища палаючу гілку та кинув її на хвіст вовкулаці.
Медичний спирт умить спалахнув, увесь хвіст вовкулаки охопило полум'я.
– А-р-р-р, – загарчав вовкулака, – мій хвіст, о, мій хвіст!
– Це називається лікування вогнем, – гукнув Етельред.
– У-у-у! – завив вовкулака і забігав довкола вогнища. – Мій хвіст! Мій хвіст!