– Щось ти не дуже схожий на перуанського торговця фруктами, – сказав перший василіск, втупившись у нього, і маленькі язички диму та полум'я лоскотали його ніздрі. – Ти значно більше нагадуєш жабу.
– Гаразд, я відкрию вам таємницю, – сказав Етельред із посмішкою. – Але спершу чи не могли б ви трохи відхилити вбік свій дзьобик? Я не хотів би присмалити капелюха.
– Давай, говори, – василіск відійшов трохи. – Що за таємниця?
– Ну гаразд, – сказав Етельред. – Я жаба, й це правда. А перебрався я на перуанського торговця фруктами, бо я тут інкогніто.
– Що? – гаркнув василіск.
– Я замаскований, переодягнений, – пояснив Етельред.
– Чому? – запитав василіск.
– Тому що, – відповів Етельред, – я тут виконую дуже важливе завдання, ось чому. Я особисто несу дуже коштовний подарунок від Головного Грифона Головному Василіску.
– Який іще подарунок? – поцікавився василіск.
– Повний набір для майстра контррозвідки, – відповів Етельред, поплескуючи по аптечці. – Тут є таке спорядження, яке може перетворити вас на австралійського вівчаря у відпустці або на литовського посла у Того, – за мить!
– Я тобі, жабо, не вірю! – гримнув василіск. – Показуй, що там у тебе в сумці.
Пенелопа затамувала подих: вона добре знала, що в сумці було тільки медичне спорядження. Їй здалося, що Етельред пропав, бо коли василіски побачать, що в сумці, відразу ж заарештують його, якщо не зроблять чогось гіршого.
– Я так не можу, – запротестував Етельред. – Це є нечемно і непристойно – показувати комусь чужі подарунки.
– Якщо ти мені не покажеш, що там, я тебе заарештую, – сказав василіск.
– Ну-у-у, – протяг Етельред, вочевидь зволікаючи. – Ви не маєте права заарештувати мене. Що я вчинив?
– Ми тут вартуємо. І саме тому маємо повне право заарештувати тебе, – повідомив василіск. – Коли тебе поведуть на страту, твою провину буде зачитано вголос, щоб ти міг добре почути. Відкривай сумку.
– Ага, ну тоді нехай, – невдоволено пробурмотів Етельред. Він відкрив сумку і висипав усе, що в ній було, на землю, а три василіски нахилилися, допитливо розглядаючи вміст аптечки своїми бляклими жовтавими очима.
– Що це таке? – спитав один із них, тицяючи пальцем у пакет вати.
– Це накладне волосся, – негайно викрутився Етельред. – Настроми його на голову, і за секундочку перетворишся на сивого діда.
– А це? – другий василіск показав на бинти.
– Бинти, – відповів Етельред. – Досить тільки обмотатися ними, і вмить станеш схожий на пораненого бійця. Обмотай ними голову – і навіть рідна матуся тебе не впізнає.
– А це що? – запитав третій василіск про шкалик із йодом.
– Індуський грим, – без роздумів сказав Етельред. – Натри ним обличчя, зо два бинти навколо голови, рубінчик або два посередині – і ти вже викапаний махараджа, так що навіть слон не відрізнить.
– А оце? – перший василіск кивнув на маленьку пляшечку.
Пенелопа знала, що в тій пляшчині лавандова вода, яку вона прихопила, аби мати під рукою щось охолоджуюче та заспокійливе, якщо в когось трапиться сонячний удар чи розболиться голова.
– Як що? Це невидиме чорнило, – пояснив Етельред.
– Чому тоді його видно? – допитувався василіск.
– Бо це не саме чорнило має бути невидиме, а те, що ним написано, – пояснив Етельред.
– Я тобі не вірю, – сказав василіск. – Відкрий-но пляшечку, й ми подивимось, як ти напишеш щось невидиме.
– Який ви недовірливий народ! – пробурчав Етельред. – Як ви побачите, що я напишу, коли воно буде невидиме?
Однак він узяв пляшчину, відкоркував її… І раптом сталося щось надзвичайне. Всі троє василісків позадкували, з очей у них бризнули сльози, до того ж, вони почали нестримно чхати. Коли вони чхали, із ніздрів у них виривалися потужні струмені диму та вогню. Етельред, в одній лапі стискаючи пляшечку лавандової води, а другою притримуючи на голові циліндр, змушений був із неабиякою спритністю стрибати то туди, то сюди, щоб не спектися на вишкварку.
"Цікаво, – подумала Пенелопа, – чому вони зараз поводяться точнісінько так само, як той василіск, що гнався за Септімусом? Мабуть, через запах лавандової води. Очевидно, я тоді хлюпнула нею собі на одяг".
Тим часом василіски вже не витримували. Вони ледве дихали, зі свистом, задихаючись, очі в них сльозилися, вони чхали довгими струменями полум'я, аж поки нарешті розвернулися і, кашляючи та бризкаючи на всі боки, побігли геть, у глибину Коркового Лісу.
– От чорт! – видихнув Етельред, спантеличено проводжаючи їх поглядом. – Оце фокус! Чого вони, га?
– Етельреде, – сказала Пенелопа, вибираючись із кущів, які де-не-де потроху тліли. – Я ще ніколи в житті не бачила, щоб хтось повівся так хоробро, як ти щойно.
– Та що там, панночко, дрібниці, – промовив Етельред і зашарівся.
– Ти не тільки виказав відвагу, але й зробив важливе відкриття: ти відкрив речовину, якої не зносять василіски, й це нам допоможе в битві, – сказала Пенелопа.
– Ви, панночко, маєте на увазі лавандову воду? – перепитав Етельред. – Так, мушу визнати, видно було, що вона дістала їх до печінок.
– Я ще не дуже знаю, як її застосувати, – зізналася Пенелопа, – але впевнена, що хто-небудь із наших придумає, як це зробити.
Саме цієї миті з'явилися Пітер і Саймон: вони мчали крізь ліс галопом, а їх наздоганяв єдинорог Пенелопи.
– Із тобою все гаразд, Пенні? – гукнув Саймон.
– Усе чудово, – відгукнулася вона.
– І все ці дурнуваті єдинороги, – скрикнув Пітер. – Вони, бачте, відчули запах василісків…
Його голос раптом завмер, коли він побачив обсмалені кущі та обвуглені дерева.
– Ага, отже, єдинороги не помилилися: тут були василіски.
– Так, і якби не наш відважний Етельред, то ще не знати, чим би все скінчилося, – сказала Пенелопа, сідаючи верхи.
– Ну стримайтеся ж, панночко, – сказав Етельред, вмощуючись на своє місце позаду Пенелопи. – Ви вже зовсім мене засоромили…
– Етельред зробив дуже важливе відкриття, – вела далі Пенелопа. – Але тут залишатися не слід: кожної хвилини можуть знову з'явитися василіски. Ось повернемося в Кришталеві Печери, тоді я вам усе й розповім.
– Тоді вперед! – скомандував Папуга. – Повний уперед!
І вони швидким галопом помчали до Кришталевих Печер.
Розділ VI