– Вартовий? – перепитав Венслідейл. – Ага, ти про нашого бідолашного Вілфреда. Він має слабкі нерви, нещасний хлопчик, він просто суцільний клубок нервів. Відколи він знайшов муху в супі, став сам не свій.
– Але річ у тім, що… – промовив Папуга, – що ми знаємо, де росте рута.
– Та невже! – захоплено заверещав Венслідейл. – О мій шляхетний Папуго!
– А тепер скажи: якщо ми роздобудемо руту, то ти і твої люди погодитеся випити її та допомогти нам у боротьбі з василісками? – запитав Папуга.
– А ти твердо знаєш, що ця трава подіє потрібним чином? – нервово поцікавився Венслідейл. – Я дбаю про тебе, дорогий мій Папуго, я дуже не хотів би давати якісь обіцянки, яких не зміг би дотримати.
– Я певен, що трава подіє, – сказав Папуга. – Зрештою, так написано у вашій власній "Історії Горностайства".
– О, так, у "Історії", – з сумнівом промовив Венслідейл. – Розумієш, із тими старими істориками, безперечно, мудрими і взагалі… є все-таки одна маленька проблема: вони не завжди вловлюють різницю між дійсністю та фантазіями. Я був би просто ЩАСЛИВИЙ допомогти тобі, дорогий друже, як ти сам знаєш, чесно і самовіддано, за звичайних обставин НІЩО ІНШЕ не могло б принести мені більшої…
– Слухай-но, – перебив його Папуга. – Це наш єдиний шанс перемогти василісків. Якщо ми роздобудемо руту, ти скуштуєш її?
– Ну, добре вже, гаразд, – погодився Венслідейл і поквапливо додав: – Не я сам, звісно, бо в мене радикуліт, але можна буде випробувати її дію на котромусь із садівників.
– Хвалити Бога, – зітхнув Папуга. – Нарешті ти спромігся на розумне слово.
– Коли ви її принесете? – поцікавився Венслідейл. – Мушу зізнатися, я вже чекаю цього З НЕТЕРПІННЯМ. Ви тільки уявіть, як це буде ЗАХОПЛИВО, якщо трава подіє. Усі ми станемо у п'ятдесят разів хоробріші! Ух-х, просто голова йде обертом, як тільки подумаю про це.
– Ну, досить, не захоплюйся над міру, – сказав Папуга. – Нам ще треба її знайти.
– І ось тут я можу стати тобі в пригоді, мій дорогенький Папуго, – натхненно промовив Венслідейл. – Можна мені піти з вами та допомогти збирати траву? І ви, скажімо, будете її зрізувати, а я складатиму в кошики чи, може, щось подібне?
– Ми залюбки взяли б тебе, – сказав Папуга. – Ми будемо просто щасливі! Зрештою, нам справді знадобиться підмога з огляду на те, де росте рута.
– А де ж вона росте, друже? – поцікавився Венслідейл.
– На галявині посеред Мандрагорового Лісу на острові Вовкулак, – лиховісно промовив Папуга.
– Ой-ой-ой! – раптом заверещав Венслідейл, згинаючись навпіл і хапаючись за поперек. – О, моя спина, я вмираю! О, які муки, о-о-о-о!
Не вгаваючи ні на мить, із криками та зойками він доплентався до дивана й ліг, а на чоло собі поклав мереживну хустинку.
– Ох-ох-ох, – простогнав нещасний. – Ох, мій дорогий Папуго, які муки, який біль! Ти бачиш перед собою підкошеного хворобою страдника горностая, якому вже, мабуть, недовго залишатися на цьому світі. Ой-ой-ой, і страшно подумати, що мій радикуліт так розгулявся саме тоді, коли я міг стати тобі в пригоді! О, як мені соромно. О, як болить! О, як я страждаю! Я вмираю!
– Та помовч уже нарешті, – обірвав його Папуга. – Я тебе надурив. Ми не розраховували, що ти підеш із нами.
– Ні? – зрадів Венслідейл і сів на дивані, ще й досі із хустинкою на лобі. – То ти просто пожартував зі мною? Тоді це дуже несимпатичний жарт, мій любий Папуго, мушу тобі сказати. Насміхатися з чужого радикуліту, особливо під час гострого нападу, – це дуже брутально і жорстоко.
– Не страшно, переживеш, – весело промовив Папуга. – А тепер, оскільки ти надто хворий, щоб пригостити наш чаєм, ми вже підемо.
– Любий друже, – прошепотів Венслідейл, – за звичайних обставин я був би щасливий пригостити тебе чаєм, але ти привів цих здоровенних… здоровенних… істот. Вони ж випхають із дому й нас самих. Не уявляю, як ти можеш всюди водити їх за собою. Як ти казав, вони називаються?
– Діти, – сказав Папуга, – знаєш, такі маленькі люди.
– Ти хочеш сказати, що вони ще більші виростуть? – перелякано вигукнув Венслідейл. – Мене від цього просто дрижаки б'ють. Не знаю, хто захотів би їх тримати в домі – хіба хтось має ДУЖЕ великий будинок.
– Ну, гаразд. Як би там не було, дякую тобі за все, – сказав Папуга, попрощався і приєднався до Етельреда з дітьми. Вони підійшли до того місця, де чекали єдинороги, осідлали їх та поїхали.
– Що ж, – підсумував Папуга, коли вони рушили в дорогу, – схоже, справа потроху посувається. Ми заручилися допомогою єдинорогів, а це вже не нічого. Якщо ж рута подіє, то до нас приєднаються і горностаї, а це теж неабищо. І ще я пропоную зараз заїхати до грифонів – нам якраз по дорозі. Їх загалом близько п'ятдесяти. Це спокійне працьовите плем'я. Якщо ми заручимося їхньою підтримкою, це буде вже чималий успіх.
– А які вони, ті грифони? – спитав Пітер.
– Ну, – мовив Папуга, – на мій погляд, доволі симпатичні створіння: тулуб лева, а голова та крила – як у орла; до речі, крила у наших грифонів суто декоративні, звичайно, літати вони не можуть. Колись грифони мали пурпурове забарвлення, але наші швидше барви піску. Як я вже казав, вони лагідні та працьовиті, головне їхнє завдання – добувати й накопичувати золото. Золото має для них величезне значення: розумієте, з нього вони роблять свої гнізда. Так, без золота грифони вимерли б.
– І більше нічого вони не роблять? – спитав Саймон.
– Ні, – відповів Папуга. – Вони добрі, поважні хлопці, але практично цілком позбавлені почуття гумору. Бачите, коли Г.Г. започаткував Міфологію, грифони вже майже вимерли, і нам ледь вдалося відшукати три пари – лише три! – у Швейцарських Альпах. От вони й прибули сюди та заснували колонію. Вони розробляють єдине у Міфології родовище золота й роблять це надзвичайно вправно.
Поки вони собі балакали, єдинороги перетнули вузьку ущелину, порослу змішаним лісом із пляшкових і коркових дерев. І ось ущелина плавно перейшла у відкриту маленьку долину. Перед очима в дітей постало незвичайне видовище. По лівий бік долини у скелі було прорубано безліч тунелів, що вели вглиб – очевидно, це були шахти: безперервна процесія вагонеток, які пірнали в тунель порожніми, а виринали на поверхню навантажені до самого верху великими лискучими шматками золотої руди, свідчила про це. Вагонетки добігали до центру долини, а там на велетенських багаттях булькали і клекотіли сім гігантських казанів.