Трембіта ніколи
не грає веселої,
Вона сповіщає про горе.
Було це давно.
Далеко в горах
Жили легенди,
Велети й Чугайстри.
Серед смерек,
Що ніколи не впадали
У жовту зажуру,—
Ніжніла берізка
Чистим створінням.
Голос її тремтячий, дівочий
Пробирав до коріння
Дерева високі,
Напоював соком.
Смереки слухали
І капали слізно
Живицею в хвою.
Так гарно співала берізка.
Та ночі одної
До лісу закравсь вітролом.
До ранку боролись дерева,
А над ранок
Гори
Вкрились ранами,
Коріння страхало хижими пащами,
Тільки берізка тендітна
У вимерлім лісі
Сиротіла:
— Ой тужу я, тужу,
Візьміть мою душу,
Поки не зотліла.
Велетам дарую
Кору свою білу.
Візьміть її, не шкодуйте,
Поки не зчорніла…
Нагострили Велети
Велетенські леза —
І упала леготом
В зрубі береза.
А Чугайстри живицею
Кору обсмолили
Та й для світу
Гуцульського
Зробили
Трембіту.
Ходить трембіта
гуцульськими селами,
Голосом рідного лісу
гуторить…
Трембіта ніколи
не грає веселої,
Вона сповіщає
про сум у горах.