Коли ми з Мишком були зовсім маленькі, нам дуже кортіло покататися на автомобілі, тільки нам ніяк не щастило. Хоч як ми просили шоферів, ніхто не хотів нас катати. Одного разу ми гуляли у дворі. Аж дивимося — на вулиці, коло наших воріт, зупинився автомобіль. Шофер із машини виліз і кудись пішов.
Ми підбігли.
Я кажу:
— Це "Волга".
А Мишко:
— Ні, це "Москвич".
— Багато ти тямиш! — кажу я.
— Звичайно, "Москвич", — каже Мишко. — Подивись, який у нього капор.
— Який, — кажу, — капор? Це у дівчаток буває капор, а у машини — капот! Ти поглянь, який кузов.
Мишко подивився і каже:
— Ну, таке пузо, як у "Москвича".
— Це в тебе, — кажу, — пузо, а в машини ніякого пуза нема.
— Ти ж сам сказав "пузо"!
— "Кузов", я сказав, а не "пузо"! Ех, ти! Не тямиш, а лізеш!
Мишко підійшов до автомобіля ззаду й каже:
— А у "Волги" хіба є буфер? Це в "Москвича" — буфер.
Я кажу:
— Ти б краще мовчав. Вигадав ще буфер якийсь. Буфер — це у вагоні на залізниці, а в автомобіля бампер. Бампер є і в "Москвича" і у "Волги".
Мишко помацав бампер руками і каже:
— На цей бампер можна сісти і поїхати.
— Не треба, — кажу я йому.
А він:
— Та ти не бійся. Проїдемо трохи і сплигнемо.
Тут прийшов шофер і сів у машину. Мишко підбіг ззаду, сів на бампер і шепоче:
— Сідай швидше! Сідай швидше!
Я кажу:
— Не треба!
А Мишко:
— Іди швидше! Ех ти, боягуз!
Я підбіг, причепився поруч. Машина рушила і як помчить! Мишко злякався і каже:
— Я сплигну! Я сплигну!
— Не треба, — кажу, — розіб'єшся!
А він торочить:
— Я сплигну! Я сплигну!
І вже спускав одну ногу. Я оглянувся назад, а за нами інша машина мчить. Я кричу:
— Не смій! Глянь, тебе зараз машина задавить!
Люди на тротуарі зупиняються, на нас дивляться. На перехресті міліціонер засюрчав у свисток. Мишко перелякався, сплигнув на бруківку, а руки не відпускає, за бампер держиться, ноги по землі волочаться.
Я злякався, схопив його за комір і тягну вгору. Автомобіль зупинився, а я все тягну. Мишко нарешті знову заліз на бампер. Навколо народ зібрався.
Я гукаю:
— Держись, дурню, міцніше!
Тут усі засміялись. Я побачив, що ми зупинились, і зліз.
— Злазь, — кажу Мишкові.
А він з переляку нічого не тямить. Насилу я одірвав його від цього бампера. Підбіг міліціонер, номер записує. Шофер із кабіни виліз — усі на нього накинулись:
— Не бачиш, що в тебе ззаду робиться?
А про нас забули. Я шепочу Мишкові:
— Ходімо!
Відійшли ми трохи і бігом у провулок. Прибігли додому, захекались. У Мишка обоє колін до крові обідрані і штани подерті. Це він коли по бруківці на животі їхав. Перепало йому від мами!
Потім Мишко каже:
— Штани — це нічого, зашити можна, а коліна самі заживуть. Мечі ось тільки шофера шкода: йому, напевно, через нас перепаде. Бачив, міліціонер номер машини записував?
Я кажу:
— Треба було залишитись і сказати, що шофер не винен.
— А ми міліціонерові листа напишемо, — каже Мишко.
Заходились ми листа писати. Писали, писали, аркушів з двадцять паперу зіпсували, нарешті написали:
"Дорогий товаришу міліціонере! Ви неправильно записали номер. Тобто Ви записали номер правильно, тільки неправильно, що шофер винен. Шофер не винен: винні ми з Мишком. Ми причепились, а він не знав. Шофер добрий і їздить правильно".
На конверті написали:
"Ріг вулиці Горького та Великої Грузинської, одержати міліціонерові".
Запечатали листа й кинули в скриньку. Напевне, дійде.