— Ще б пак! Як же їй не бути такою, — не переставав лихословити Мотовило. — Вона спить і бачить Солоного в ореолі героя. Ах, ах, ідеал, бездоганний, "Сіндбад-мореплавець"! — ущипливо закінчив він.
"Патякай, патякай! — подумав я. — Просто завидки беруть, що Наталка гарно до мене ставиться. А втім, я впевнений, вона б і ради нього, Мотовила, відважилась на подібний вчинок. Бо така вже вона людина".
У мене в кущах невеличка схованка. Просто я там іноді дещо майстрував та так і залишив його під деревами.
То були невеличкі, сплетені з кори личаки. Потім ще пов'язка для стегон — я бачив щось подібне на полінезійках тієї ночі на Акулячому острові… Крислатий бриль, дерев'яний барабан.
— Наташо, — покликав тихо. Вона підійшла до кущів.
— Ану, приміряй!
— Ой… — зашарілась. — Солоний, що ти? Ви й так мене вбрали — ось і намисто з перлів, — наче королеву.
— А тепер буде ще й це, — і я простягнув їй свої вироби.
— Черевички ніби на замовлення — якраз по нозі; капелюшок годящий теж, і пов'язка — о краса яка! — подобається, — вдячно мовила Наташа.
Вона одяглася, стала схожа на тубільну красуню-полінезійку: бронзовотіла, струнка. Сонце обсипало її ніжними пелюстками.
— Екзотично, люкс-торпеда! — захоплено вигукнув Мотовило.
А Окань тут же склав:
Я вгледів не Наталку — Афродіту,
Що вродою затьмарила півсвіту.
За кілька хвилин перед тим, як залишити острів, я побачив на узбережжі викладені камінцями слова: "Наталка + Солоний = …" — ну, і тому подібні письмена.
— Твоя робота? — поцікавився в Мотовила. Замість нього відповів Окань:
— Верба волянт, скріпта манент, що в перекладі з латині означає: слова відлітають, написане лишається.
Прощавай, Кілі-Кілі!
Пліт підхопило течією і швидко-швидко понесло до Акулячого острова.
Причалили ми в тому місці, де зупинялись минулого разу, — в невеличкій бухті на східній стороні суходолу. Там не стали будувати куренів, просто неба і заночували.
Ніч стояла погожа, тепла. Лише над ранок сипонув дощ — квапливий, короткочасний, так ніби хто поспіхом кинув згори кілька жмень краплин.
Тоді-то, як тільки розвиднілось, боцман гукнув:
— Збираймося, час у дорогу!
Прокинулись важко — минулий день був напружений, ми стомилися. Та слово боцмана — закон: ніхто не став йому перечити. Скупавшись хто де, зійшлися до великого мангрового куща.
Щоб перебратися на сусідній острівець, звідки тієї ночі припливали полінезійці, треба перегнати пліт у другий кінець Акулячого острова, до місця нашої колишньої, де я був з Наташею і Журавкою, ночівлі.
Ми розбилися на дві групи. Адам Варфоломійович, Наташа та Окань попрямували навпростець, решта, з боцманом на чолі, відв'язавши пліт, пустилися в плавання вздовж узбережжя.
Лагуна тиха, непорушна, мов ставок або лісове озеро. Жодної щонайменшої зморшки на її гладіні. Але й тут, у внутрішніх водах атола, відчувалось, як струмують невидимі течії.
— Коли б це наше каботажне плавання, — похмуро мовив Андрійович, — не закінчилось кепсько.
— Чого?
— Та все через ті ж кляті течії, — відповів він. — Хто їх знає, куди вони спрямовані: підхопить нечиста сила та й винесе в океан. А там і жаба моні дасть!
Ми пливли поки що вдало, без пригод. Від берега не віддалялися. Подекуди мангрова гущавина підступала так близько, що до неї можна дістати рукою. І я навіть кілька разів схопив за віття, підтягнув пліт, і він незвично швидко посунувся вперед.
— Облиш! — наказав боцман. — Так можна і впасти. А в лагуні, он бачиш, твої знайомі.
Неподалік із води витикалися ледь помітні плавці. "От капосні! — вилаявсь я. — Вже напоготові". Кажуть, ніби акули завжди супроводжують човни і кораблі, особливо якщо має трапитися лихо. Теж віщуни-пророки! Ну, та я в це не дуже вірю. Хоч… "Буревісника" усю дорогу не залишав акулячий кортеж, і човен наш перекинувся. Чи немає тут взаємозв'язку?
Акули кружляли й кружляли, а ми, незважаючи на них, пливли собі далі. На збуруннях і оголених відпливом коралових перешийках скакали у воду. Переконавшись, що поряд немає акул, волоком тягли пліт. Потім знову налягали на весла. Так нарешті дістались до південно-західної бухти.
Друзі чекали на нас.
— Відважним мореплавцям — ура! — привітав Окань.
— А де Наталка і Варфоломійович?
— Е, — підніс Василь угору палець, загадково посміхаючись. — Таємниця…
На узліссі під кошлатими чагарями побачили таке: Наташа підкидала у вогонь хмиз, а Паганель заклопотано куховарив.
Ми всілися до "столу", і Адам Варфоломійович почастував нас рибою по-полінезійськи.
Вона була загорнута в бананове листя, пропарена, запечена, мов у духовці. Навіть кістки розм'якли. Смачна, але на зубах рипів пісок.
Щоб не образити куховара, їли мовчки, удаючи, ніби подобається.
— Де це ви, Адаме Варфоломійовичу, навчилися так смачно готувати? — моргнувши нам по-змовницьки, запитав Мотовило. — Чи, бува, не в академії вас учать?
Не підозрюючи, що хлопець кепкує, природознавець відповів:
— О, це довга історія. Ну, а коли вже цікавитесь, скажу: багато мандрував, ще більше читав. Крім усього іншого, і книжки про смачну та поживну страву.
— Гм, воно й видно — виучка у вас першокласна! — Погодився Мотовило.
Трапеза скінчилась. Цьому острову теж скажемо: прощай!
… Спочатку ми не розуміли, для чого Василь допитувався в Адама Варфоломійовича, як із каракатиці виготовляють сіро-брунатного кольору фарбу — сепію. Невтямки було й те, навіщо він сушить та зшиває докупи шматочки кори якогось острівного дерева. А виявилось — він готує записник, і кора та заміняє йому папір.
— Нестор-літописець, — сказала Наталка, довідавшись, що Окань веде щоденник.
Після того як ми перебралися з Акулячого острова, Василь одного разу дав мені погортати свій зшиток.
— Записник, як відомо, пишеться тільки для себе, — сказав Окань. — У ньому роздуми про життя, філософські погляди на речі, начерки перебігу думок та почуттів. Ну, і, звісно, — якщо це стосується письменницьких щоденників, — заготовки для майбутніх творів. Згадай хоч би Чехова або інших майстрів слова, хто вів щоденник, — додав він.
"Ну й дивак! — подумав я. — Себе з Чеховим порівнює".
Ніяких таких роздумів у Василевому записникові я не помітив. Просто він фіксував окремі випадки з нашого життя-буття на атолі. "Сьогодні на берег, тікаючи від косаток, викинувся кит", "У боцмана розболівся зуб, і він на всіх злий, як чорт", "… Солоного ледь не зжерли акули", — такі й подібні "роздуми" рясніли на цупких, зморшкуватих аркушиках його щоденника.