— А робота ваша?
Я нічого не відповів; Гагін добродушно усміхнувся, і ми вернулися в Л. Побачивши знайомий виноградник і білий будиночок на верху гори, я відчув якусь солодкість — саме солодкість в серці: неначе мені тихцем меду туди налили. Мені стало легко після оповідання Гагіна.
їх
Ася зустріла нас на самому порозі дому; я знов сподівався сміху, але вона вийшла до нас вся бліда, мовчазна, з опущеними очима.
— Ось він знов,— заговорив Гагін,— і, зауваж, сам захотів вернутися.
Ася запитливо подивилася на мене. Я в свою чергу простяг їй руку і цього разу міцно стиснув її холодні пальчики. Мені стало дуже жаль її; тепер я багато чого зрозумів у ній, що перше збивало мене з пантелику: її внутрішній неспокій, невміння поводитися, бажання похизуватися — все мені стало зрозуміле. Я заглянув у цю душу: таємний гніт давив її безнастанно, тривожно плуталося й билося недосвідчене самолюбство, але все єство її жадало правди. Я зрозумів, чому ця чудна дівчинка мене вабила; не самою тільки напівдикою красою, розлитою по всім її тонкім тілі, вабила вона мене: її душа мені подобалась.
Гагін почав порпатися в своїх малюнках; я запропонував Асі погуляти зо мною по винограднику. Вона одразу погодилася з веселою і майже покірною готовністю. Ми зійшли до половини гори і сіли на широку плиту.
— І вам не нудно було без нас? — почала Ася.
— А вам без мене було нудно? — спитав я. Ася глянула на мене збоку.
— Так,— відповіла вона.—Добре в горах?— одразу повела вона далі,— вони високі? Вищі від хмар? Розкажіть мені, що ви бачили. Ви розказували братові, але я нічого не чула.
— Вільно ж вам було виходити,— зауважив я.
— Я виходила... бо... Я тепер от не піду,— додала вона з довірливою ласкою в голосі,— ви сьогодні були сердиті.
— Я?
— Ви.
— Чому ж, зовсім ні...
— Не знаю, але ви були сердиті й пішли сердиті. Мені було дуже прикро, що ви так пішли, і я рада, що ви повернулися.
— І я радий, що повернувся,— промовив я. Ася повела плечима, як це часто роблять
діти, коли їм добре.
— О, я вмію відгадувати! — провадила вона далі,— бувало, я тільки по тому, як тато кашляв у другій кімнаті, пізнавала, чи задоволений він з мене, чи ні.
До того дня Ася ні разу не говорила мені про свого батька. Мене це вразило.
— Ви любили вашого батька? — промовив я і раптом, на велику досаду собі, відчув, що червонію.
Вона нічого не відповіла й почервоніла теж. Ми обоє замовкли. Вдалині по Рейну біг і димів пароплав. Ми почали дивитися на нього..
— Чого ж ви не розказуєте? — прошепотіла Ася.
— Чому ви сьогодні розсміялися, як тільки побачили мене? — спитав я.
— Сама не знаю. Інколи мені хочеться плакати, а я сміюся. Ви не повинні судити мене... по тому, що я роблю. Ах, до речі, що це за казка про Лорелею? Адже це її скелю видно звідси? Кажуть, вона перше всіх топила, а як покохала, сама кинулась у воду. Мені подобається ця казка. Фрау Луїзе мені всякі казки розповідає. У фрау Луїзе є чорний кіт з жовтими очима...
Ася підвела голову і струснула кучерями.
— Ах, мені добре,— промовила вона.
В цю мить долинули до нас уривчасті одноманітні звуки. Сотні голосів одночасно і з рівними проміжками повторювали молитовний спів: юрба богомольців тяглася внизу по дорозі з хрестами й корогвами...
— От би піти з ними,— сказала Ася, прислухаючись до вибухів голосів, що поволі затихали.
— Хіба ви такі побожні?
— Піти куди-небудь далеко, на молитву, на тяжкий подвиг,— вела вона далі.— А то дні йдуть, життя спливе, а що ми зробили?
— Ви честолюбні,— зауважив я,— ви хочете прожити недарма, слід по собі лишити.
— А хіба це неможливо?
"Неможливо",— мало не повторив я... Але я глянув у її ясні очі і тільки промовив:
— Спробуйте.
— Скажіть,— заговорила Ася по недовгій мовчанці, під час якої ніби тіні перебігли в неї по обличчю, що вже встигло збліднути,— вам дуже подобалася та дама... Ви пам'ятаєте, брат пив за її здоров'я в руїні, на другий день нашого знайомства? Я засміявся.
— Ваш брат жартував; мені жодна дама не подобалася; принаймні тепер жодна не подобається.
— А що вам подобається в жінках? — спитала Ася, закинувши голову з невинною цікавістю.
— Яке чудне запитання! — вигукнув я. Ася трохи зніяковіла.
— Я не повинна була ставити вам таке запитання, правда ж? Пробачте мені, я звикла казати все, що мені на думку спаде. Тим-то я й боюся говорити.
— Говоріть, бога ради, не бійтесь,-— підхопив я,— я такий радий, що ви, нарешті, перестаєте мене цуратися.
Ася опустила очі й засміялася тихим і легким сміхом; я не знав у неї такого сміху.
— Ну, розказуйте ж,— провадила вона далі, розгладжуючи поли своєї сукні і вкладаючи їх собі на ноги, неначе вона всідалася надовго,— розказуйте або прочитайте що-небудь, як, пам'ятаєте, ви нам читали з "Онєгіна"...
Вона раптом задумалася...
Де вітей тінь і хрест стоїть, Там матінка моя лежить! —
проказала вона стиха.
— У Пушкіна не так,— зауважив я.
— А я хотіла б бути Татьяною,— провадила вона так само задумливо.— Розповідайте,— підхопила вона жваво.
Але мені було не до оповідань. Я дивився на неї, всю облиту ясним сонячним променем, всю заспокоєну й лагідну. Все радісно сяяло довкола нас, внизу, над нами — небо, земля і води; навіть повітря, здавалося, було насичене блиском.
— Подивіться, як гарно!—сказав я, мимоволі знизивши голос.
— Так, гарно! — так само тихо відповіла вона, не дивлячись на мене.— Коли б ми з вами були птахи — як би ми знялися вгору, як би полинули... Так би і потонули у цій синяві... Але ми не птахи...
— А крила можуть у нас вирости,— одка-зав я.
— А то ж як?
— Поживіть — дізнаєтесь. Є почуття, які підіймають нас від землі. Не турбуйтесь, у вас будуть крила.
— А у вас були?
— Як вам сказати... Здається, досі я ще не літав.
Ася знов задумалася. Я злегка нахилився до
неї.
— Умієте ви вальсувати?—спитала вона раптом.
— Умію,— відповів я, трохи спантеличений.
— То ходімо, ходімо... Я попрошу брата заграти нам вальс... Ми уявимо, що ми літаємо, що в нас виросли крила.
Вона побігла до дому. Я побіг слідом за нею — і через кілька хвилин ми кружляли в тісній кімнаті під солодкі звуки Лайнера. Ася вальсувала прекрасно, з захопленням. Щось лагідне, жіноче проступило раптом крізь її по-дівочому