— Ваша...— прошепотіла вона ледве чутно. Уже руки мої обвивалися круг її стану... Але
раптом спогад про Гагіна, як блискавка, мене освітив.
— Що ми робимо! — скрикнув я і конвульсійно відсунувся назад...— Ваш брат... адже він все знає... Він знає, що я бачуся з вами.
Ася опустилася на стілець.
— Так,— провадив я далі, встаючи й відходячи в другий куток кімнати.— Ваш брат все знає... Я повинен був йому все сказати...
— Повинні? — промовила вона невиразно. Вона, як видно, не могла ще опам'ятатися і погано мене розуміла.
— Так, так,— повторив я з якоюсь жорстокістю,— і в цьому тільки ви винні, тільки ви.
Навіщо ви самі виказали вашу таємницю? Хто примушував вас усе розповісти вашому братові? Він сьогодні був сам у мене і переказав мені вашу розмову з ним.— Я старався не дивитися на Лею і ходив великими кроками по кімнаті.— Тепер все пропало, все, все.
Ася підвелася була зі стільця.
— Лишіться,— скрикнув я,— лишіться, прошу вас. Ви маєте діло з чесною людиною,— так, з чесною людиною! Але, бога ради, що схвилювало вас? Хіба ви помітили в мені якусь зміну? Я не міг таїтися перед вашим братом, коли він прийшов сьогодні до мене.
"Що я таке кажу?" — міркував я собі, і думка, що я неморальний дурисвіт, що Гагін знає про наше побачення, що все спотворено, виявлено, так і дзвеніла у мене в голові.
— Я не кликала брата,— почувся зляканий шепіт Асі,— він прийшов сам.
— Подивіться ж, що ви наробили,— казав я далі.— Тепер ви хочете виїхати...
— Так, я повинна виїхати,— так само тихо промовила вона,— я й попросила вас сюди для того тільки, щоб попрощатися з вами.
— І ви думаєте,— відказав я,— мені буде легко з вами розлучитися?
— Але навіщо ж ви сказали братові? — із здивуванням повторила Ася.
— Я вам кажу — я не міг зробити інакше. Якби ви самі не викрили себе...
— Я зачинилася в своїй кімнаті,— відказала вона простодушно,— я не знала, що в моєї хазяйки був другий ключ...
Це невинне вибачення в її устах у таку хвилину мене тоді мало не розсердило... а тепер я
без зворушення не можу його згадати. Бідна, чесна, щира дитина!
— І от тепер усьому край! — почав я знов.— Усьому. Тепер нам треба розлучитися.— Я крадькома глянув на Асю... обличчя її швидко червоніло. їй, я це почував, і соромно робилося, і страшно. Я сам ходив і говорив як у пропасниці.— Ви не дали розвинутися почуттю, яке починало вистигати, ви самі розірвали наш зв'язок, ви не мали до мене довіри, ви сумнівалися в мені...
Поки я говорив, Ася чимраз більше й більше нахилялася вперед — і раптом упала на коліна, зронила голову на руки й заридала. Я підбіг до неї, пробував підняти її, але вона мені не корилася. Я не зношу жіночих сліз: коли бачу їх, я розгублююсь вмить.
— Анно Миколаївно, Асю,— повторював я,— будь ласка, благаю вас, бога ради, перестаньте...— Я знову взяв її за руку...
Але, на величезний мій подив, вона раптом схопилася, швидко, як блискавка, кинулася до дверей і зникла.
Коли через кілька хвилин фрау Луїзе увійшла до кімнати, я все ще стояв на самій середині її, таки справді наче громом вражений. Я не розумів, як могло це побачення так швидко, так безглуздо скінчитися — скінчитися, коли я й сотої частини не сказав того, що хотів, що мусив сказати, коли я ще сам не знав, чим воно могло кінчитися...
— Фрейлейн пішла? — спитала мене фрау Луїзе, підвівши свої жовті брови до самої накладки.
Я подивився на неї як дурень —— і вийшов.
Я вибрався з міста й подався просто в поле. Досада, досада люта, мене гризла... Я засипав себе докорами. Як я міг не зрозуміти причини, що примусила Асю перемінити місце нашого побачення, як не оцінити, чого їй варто було прийти до цієї старої, як я не втримав її! На самоті з нею, в тій глухій, ледве освітленій кімнаті, у мене вистачило сили, вистачило одваги відштовхнути її од себе, навіть докоряти їй... А тепер її образ мене переслідував, я просив у неї пробачення; спогади про це бліде обличчя, про ці вологі й боязкі очі, про розвите волосся на нахиленій шиї, про легкий дотик її голови до моїх грудей пекли мене. "Ваша..." — чувся мені її шепіт. "Я зробив по совісті",— запевняв я себе... Неправда! Хіба я справді хотів такого кінця? Хіба я можу з нею розлучитися? Хіба я можу втратити її? "Божевільний! божевільний!" — повторював я люто...
Тим часом ніч надходила. Широкими кроками попрямував я до дому, де жила Ася.
XVIII
Гагін вийшов мені назустріч.
— Бачили ви сестру? — закричав він мені ще здаля.
— Хіба її нема дома? — спитав я.
— Нема.
— Вона не поверталася?
— Ні. Я винен,— казав далі Гагін,— не міг утерпіти: всупереч нашій умові ходив до каплиці; там її не було; отже, вона не приходила?
— Вона не була коло каплиці.
— І ви її не бачили?
Я мусив признатися, що я її бачив.
— Де?
— У фрау Луїзе. Я розлучився з нею годину тому,— додав я,— я був певен, що вона додому повернулася.
— Підождемо,— сказав Гагін.
Ми увійшли в дім і сіли один коло одного. Ми мовчали. Нам дуже ніяково було обом. Ми безперестанку оглядалися, позирали на двері, прислухалися. Нарешті, Гагін встав.
— Це вже не знати що! — вигукнув він,— у мене серце не на місці. Вона мене з світу зведе, їй-богу... ходімо шукати її.
Ми вийшли. Надворі вже зовсім споночіло.
— Про що ж ви з нею говорили? — спитав мене Гагін, насуваючи капелюх на очі.
— Я бачився з нею всього хвилин з п'ять,— відповів я,— я говорив з нею, як було умовлено.
— Знаєте що? — відказав він, — краще нам розійтися; так ми швидше на неї натрапити можемо. В усякому разі приходьте сюди через годину.
XIX
Я проворно зійшов з виноградинка і кинувся в місто. Швидко обійшов я всі вулиці, заглянув скрізь, навіть у вікна фрау Луїзе, вернувся до Рейну і побіг берегом... Зрідка зустрічалися мені жіночі постаті; але Асі ніде не було видно. Уже не досада мене гризла — таємний страх мучив мене, і не тільки страх я почував... ні, я почував каяття, жаль найпекучіший, любов — так! — найніжнішу любов. Я ламав руки, я кликав Асю посеред нічної темряви, що насувалася, спочатку стиха, потім чимраз голосніше й голосніше; я повторював сто разів, що я її люблю,
я клявся ніколи з нею не розлучатися; я оддав би все на світі, щоб знов держати її холодну руку, знов чути її тихий голос, знов бачити її перед собою... Вона була така близька, вона прийшла до мене з цілковитою рішучістю, у цілковитій невинності серця й почуттів, вона принесла мені свою незайману молодість... і я не пригорнув її до своїх грудей, я позбавив себе щастя побачити, як її миле обличчя розцвіло б радістю і тишею захвату... Ця думка доводила мене до божевілля.