— Як її звуть? Ти не згадаєш?
— Мені не треба й згадувати. Христя. А чого це вам пригадалося?
Мати якраз одягла свиту (вийти по топливо) і мовби не чула доччиного запитання. Орися перевела очі на Артема, що враз перестав колихати руку й сидів закляклий в задумі. І якийсь, неясний іще, здогад занепокоїв її.
— Та що за таємниця така?— поглядаючи то на брата, то на матір, спитала дівчина.— Я вас, мамо, питаю.
— Мене?
— А хто ж завів мову!
Мати вже від порога сказала на це:
— Хоч мову і я завела, але скаже тобі нехай сам Артем. Що вже він схоче тобі сказати!— І вийшла з хаги.
Якийсь час у хаті панувала напружена тиша. Раптом Орина кинула на лаву ніж і рвучко звелася на ноги. Від різкого руху аж в очах у дівчини потемніло. Часинку постояла з заплющеними очима. Потім невірним кроком перейшла хату й сіла на лаві поруч з Артемом. Дивилась пильно на нього. Нараз схвильованим шепотом:
— Артеме! Артеме! Ой боженьку мій, як страшно жити на світі! Ну, як же можна жити? Кому можна вірити? Коли ось навіть ти!..
Вона враз упала лицем у долоні й гірко заплакала. Артем, занепокоєний і нічого ще не розуміючи, але вже у передчутті якоїсь великої біди, став заспокоювати сестру, допитуватись. Орина нічого не відповіла, тільки плакала, хитаючись постаттю.
— І цілу ніч плакала,— озвалася з полу Мотря.— Може, будеш сьогодні в селі, скажи йому, несовісному. Третій день уже дома, а очей не показує!
Артем догадався, що мова, звичайно, про Грицька. Та не встиг іще нічого придумати, чим би заспокоїти сестру, як вона знову заговорила. Мовби сама до себе:
— Ну як же можна жити на світі! Кому ж тоді вірити, коли ось навіть ти!..— І враз підвела голову і прикипіла очима до його очей.— Артеме! Ну, як ти міг отаке вчинити? Як ти міг покинути її?
— Покинути?— оторопів Артем.
— Та ще —з дитиною! Як ти міг?!
— Що ти говориш, Орино! Що ти плетеш? Чому "покинути"? Та з чого ти?..
Він був такий здивований її словами, що не повірити в щирість його здивування Орина не могла.
— Але ж це так? Це ж від тебе у неї дитина?
— А хіба я кажу, що не від мене? Але ж до чого тут "покинув"?
— Бо вона мені сама... Не те що казала, що іменно ти. Але — що покинув!
— Нічого не второпаю! Та заспокойся, Орисю. Розкажи все до пуття. Що вона тобі говорила?
Орина не одразу почала свою розповідь. Стільки часу вже минуло відтоді! Та й коли б же знала була тоді, про кого мова! І взагалі хіба б же було отак? А то — тільки-но постелила у клуні на сіні, "лягай", а сама на греблю на гулі. (Якраз тієї весни Грицько став упадати.) Вернулась уже, може, опівночі. Підійшла до клуні і чує — плаче у клуні хтось. Та хто б же? Ясна річ — вона! І так же плаче, аж тужить. Кинулась у клуню мерщій, але Христя притихла... "Чого ти плачеш?"—"Я не плачу". А по голосу ж чути. Лягла поряд неї, рукою торкнулась до обличчя — геть усе мокре від сліз. Довго не признавалась, а потім розповіла, чого плакала. Далебі, не знає, що їй і робити тепер. І куди подаватись. До матері піде, бо нема куди більш. "А що ж у тебе з чоловіком вийшло?" Тоді вона й сказала, що чоловіка в неї нема.
— Як —"нема"?— аж кинувсь Артем.—Так і сказала: нема?
— Атож, так і сказала. Але сватає, либонь, один...
— Ну, а про мене питала що-небудь?
— Ще за вечерею. Не те щоб про тебе іменно. А просто спитала, чи оце й уся сім'я наша. Мати сказала, що ні, є ще один син, але не живе дома... "А де живе?" А ми ж іще й самі не знали. Це ти вже потім написав нам, що в Харкові став робити на заводі. Потім уже в клуні, поки стелилася, раз спитала про тебе ж таки. Але ж хіба я знала таке!
— А що питала?
— Не пам'ятаю вже. Ні, згадала. Питала, чи жонатий. А мені пригадалось, як ти мамі, коли гостював перед цим, відповів про женитьбу: "Скоро не ждіть. Хіба десь років через десять!" Адже ти говорив це? То як же ти міг, Артеме?! Коли не думав женитись!
— Ось облиш!— грубо обірвав сестру Артем. І сидів у важкій задумі, важкий, як кам'яна брила. Нараз кинувсь:— Орисю, а це ти твердо пам'ятаєш, що вона сказала тоді: нема чоловіка?
— А який же це чоловік, коли ще тільки сватає!? Вона щось і казала про нього. Чи в якомусь хорі співає. І непогана людина, либонь. Каже: ні словом не дорікну, і дитину, як свою, любитиму. "Так чого ж ти не вийдеш за нього?"— "Немилий!"—"Ну, а той же де, що від нього дитина?"—"Не знаю".—"Ну як це так?"—"А ти ж ось навіть про свого рідного брата не знаєш, де він. Отак і я — не знаю. Шукай вітра в полі!"
До хати увійшла мати з оберемком сухого соняшничиння. Кинула топливо біля припічка і, пильно глянувши на сина та дочку, мовби попереджаючи їх, щоб кінчали розмову, сказала:
— Омелько Хрін чогось іде.
Під хатою почулася некваплива хода людини, що дуже, як видно, припадає на одну ногу.
— Ну, а що ж таки з нею потім?— похопилась Орина.
— І годі вам про це,— сказала мати.— Буде ще час поговорити.
Орина, не мовивши слова, перейшла на ту лаву, краєчком хустини витерла очі, а тоді взяла ніж і знову стала чистити картоплю.
Переступивши поріг, Омелько Хрін зняв заячу шапку-вушанку і привітавсь до всіх. Рукавиці, що скинув їх іще в сінях, заткнув за мотузку, якою була підперезана стара, латана батрацька свита. Потім підійшов до Артема і ще осібно мовчки привітався з ним, ручкаючись.
— Надовго?— спитав, сідаючи на лаві поруч.
— Та, мабуть, тижнів зо два побуду.
Омелько вийняв кисет і став крутити зашкарублими, вишмаганими налигачем пальцями цигарку.
— Ненадовго, значить!— зробив глибокодумний висновок і вийняв з кисета кресало. Артем попросив, щоб і йому скрутив цигарку. Омелько кинув оком на розрізаний і застебнутий англійськими шпильками рукав гімнастьорки.— А що в тебе?
— Та... нічого страшного,— ухиливсь Артем од прямої відповіді, щоб уникнути дальших розпитів.
Не до того було йому зараз. Думи про Христю, розбуджені материною, а потім і сестриною розповідями, заполонили його геть-чисто. Ще до приходу Омелька з великим нетерпінням чекав, коли вже те снідання буде! Не тому, що голодний був, а щоб швидше одбути його і, пославшись на втому з дороги, мерщій, хоч на годинку, прилягти на лаві лицем до стіни, і думати, думати.