"Дійшла звістка сумна, значить, уже й до них!"— спливла думка у Шевчука. І, видно, не тільки він сам подумав це. Ось у натовпі — спершу з десяток рук майнули в повітрі, потім сотні рук,— і всі, як один, що були на майданчику, познімали шапки. Стояли впритул один до одного, простоволосі, у жалобі по вбитому товаришеві, схиливши голови. А гудок все гудів. Часом він уривався, і тоді лише відгук лунав за Дніпром понад лісами та полями, над сонними селами. І не встигла ще завмерти луна, як знову гудок виривався з паровозного депо могутнім стогоном.
XXI
Артем тільки вранці нарешті дізнався докладно про наслідки нічної бойової операції. Це — коли прийшов Валдіс Густ.
— А раніше не міг?
— Не так, Артеме, просто прийти було. Чи вони пронюхали...
Він став розповідати, що весь час біля патронного заводу крутяться роз'їзди гайдамацькі. І, щоб добратися сюди, на Слобідку, довелось, мабуть, верстов п'ять гаку дати.
— Триста вісім штук,— доповів він.— Сховали дуже добре: ніхто не добереться, і в разі потреби за п'ять хвилин роздати можна. П'ятдесят гвинтівок вже видали на руки червоногвардійцям, які працювали на нічній зміні. Іванов затримав їх і на день. Для охорони. На той випадок, коли б гайдамаки здумали прорватися на завод. Перша лінія оборони, так би мовити. Щоб дати тим, хто біля верстатів, встигнути озброїтися.
— Тільки ви, Валдіс, не розпалюйте свій апетит дуже. Більше півсотні вам і не припаде. Ще треба ж і тому заводові. Та млинам — хоч потроху. А взагалі що чути?
— Як джмелів, розтривожили ми їх. Розповідають, що з самої ночі гасають по місту.— Але докладніше нічого не міг сказати, бо не знав. Спитав про Михайла.
— Михайло побіг у місто до лікаря. До Мирослави Наумівни. Серьожі дуже погано. В груди поранений.
Валдіс дуже засмутився. Бо знав Серьожу — в одному цеху працювали. Зразу ж зібрався йти — провідати товариша. А від нього ще зайде сюди. Може, на той час Михайло вернеться.
— Неодмінно зайди. Треба подумати і про ті гвинтівки, що в яру. І не барись. Михайло вже з годину тому, як пішов. Ось-ось повернеться.
Але минула година і друга, а Михайла все не було з міста. Валдіс прийшов од Серьожі ще більш засмучений: навіть не впізнав його Серьожа. У гарячці. А Михайла нема та й нема. Артем уже майже певен був, що з ним щось трапилось. Тим більш, що Михайлова мати, вернувшись з хлібної крамниці, як дізналась, що син пішов у місто та й досі нема, забідкалась дуже. Стала розповідати, що говорили жінки в черзі: когось убили, якусь жінку кіньми стоптали.
— Ой, чує моє серце, пропав він!
Але Михайло вернувся. Десь уже о пів на десяту.
— Тесленка убили!
Артем схопився з місця. Приголомшений, підійшов до Михайла, схопив за плече.
— Що ти, Михаиле? Ти точно знаєш?
— Все місто вже знає!
Ходив і сам він туди: тіло Тесленка одвезли додому. Приміщення комітету розгромлено. Але сам комітет — живий! Діє! На машинобудівному заводі відбулось екстрене засідання комітету і мітинг. Ухвалили влаштувати загальноміську забастовку — на дванадцять годин призначили, і демонстрацію протесту — на годину дня. Збиратись по підприємствах після гудків.
Поки він розповідав це, Артем трохи прийшов до пам'яті від приголомшення.
Сказав сумно:
— Отак! Був Тесленко і нема вже Тесленка.— Довго сидів, схиливши голову. Раптом рвучко підняв її.— А чого ж ти сам? Без лікаря? Серьожі дуже погано!
— Заходив аж до двох,— відповів Михайло.— Обидва наче змовились: коли в груди поранений, то дома з ним нема чого робити. В лікарню його треба негайно.
— Ну, а тим часом до лікарні? Невже Мирослава Нау-мівна не могла...— насупив брови Артем.
— А її нема. Заарештували вночі! І Федора Івановича!— випалив одним духом Михайло.
Кілька хвилин Артем сидів, мовби закам'янілий. Потім спитав, кого саме з членів комітету бачив.
— Кузнецова. Він уже знає: Іванов йому розповів про гвинтівки. Задоволений — навіть усміхнувся. "Молодці!"— каже. Про тебе розповів, що в руку поранений. Велів переказати, щоб нікуди ні кроку.
— Легко сказати: нікуди ні кроку!
— Не дурій, Артеме! Сиди! А Серьожу ми з Валдісом у лікарню відправимо. Санчата у мене є, ще одні де-небудь візьмемо і зв'яжемо...
Міська лікарня була неподалеку від Слобідки. Тим-то через яку-небудь годину хлопці вже повернулись, улаштувавши Серьожу в лікарню. Ходики на стіні показували чверть на дванадцяту.
— Мамо,— уже знявши пальто, раптом спитав Михайло.— А годинник наш вірно йде?
— А хто його зна. Учора звечора забула підтягти гирку. Зупинились вночі. Я поставила по сонцю.
Михайло обурився:
— Ой мамо! По сонцю! Ну, тепер біжіть самі до Одарки, узнайте, котра година.
Але зразу ж і передумав. Може, боявся довірити матері таку відповідальну справу. Збігав сам. Ходики відставали мало не на півгодини. Михайло поставив їх по Одарчиних: без чверті дванадцять. І тільки тоді сів за стіл.
їли втрьох з одної миски. їли мовчки. Крадькома позирали на ходики.
Коли хвилинна стрілка підійшла до цифри одинадцять, всі, наче по команді, поклали ложки. Від хвилювання вже не могли їсти. Закурили, і теж мовчки. Нарешті давно очікувані дванадцять годин. Цигарки спалахували вогнем від глибоких затяжок. П'ять хвилин на першу.
І тепер уже не стримавсь Михайло. Кинув недокурок, схопився з місця і, схвильований, пройшовся по кімнаті з кутка в куток. Спинився посеред кімнати і звернувся до Ар-тема майже в розпачі:
— Ну, от тобі й на!
— А що таке?— удав, що не зрозумів його, Артем.
— Сім хвилин на першу вже.
— А звідки ти знаєш! Що тобі Одарка — Пулковська обсерваторія ? А може, в неї годинник спішить хвилин на десять чи, може, й більше.
І не встиг він останнє слово сказати, як раптом тишу сколихнув басовитий гудок. І хоч ждали його, мимоволі всі здригнулись і звелися з місць.
— Машинобудівний!— радісно скрикнув Михайло.
А гудок гудів призивно, владно. Поки що сам-один. І знову для всіх так само раптово з іншого краю міста, ближче сюди, відгукнувся другий гудок, на тон вище.
— Наш!— в один голос сказали Валдіс і Михайло.— А це — депо! Млин! Тютюнова фабрика!..
Гудки — один іго одному, а то й кілька разом, вливалися, як шумливі притоки в бурхливу, ревучу ріку, що затопила собою все місто від краю до краю. Здавалось, бриніло само небо від цього могутнього хору гудків.