— От і до речі. Сідайте, ївго Семенівно. Потрібна буде й ваша допомога. Якраз оце висватую Грицька.
— О, з такої нагоди і я вип'ю. Навіть самогонки.— Сіла за стіл. Примружено глянула на Грицька — А за кого ж?
— Поки що за кооперацію,— сказав Діденко.— Агітую на курси Грицька.
— Ну й що ж ви, Грицю?
— Не по мені це,— відповів Грицько.— Не торгував оселедцями зроду.
ївга Семенівна засміялась.
— Ой, дивак же ви! А при чому ж тут оселедці? Адже курси, про які йдеться,— не споживчої кооперації, а сільськогосподарської.
— От іменно! — підхопив Павло.— А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Сільськогосподарська кооперація.
Невідомо, скільки б говорив Павло на цю тему, але його перебив прихід Левченка.
Грицько зразу ж, як тільки той переступив поріг, впізнав у цьому миршавому чоловікові з гострим носом і довгими вусами отого в сірій бекеші та каракулевій шапці, що в коридорі міської думи з приводу арешту Кузнецова торочив усяку нісенітницю. "Авжеж, він. Такий писок, один раз побачивши,— глузливо думав зараз Грицько,— не скоро забудеш потім. Цур йому!" Уже самі очі Левченкові — невеличкі, різного кольору й косі, що давало можливість йому під час розмови дивитись водночас і на свого співбесідника, і десь поза ним, справляли дуже неприємне враження. Здавалось, що людина весь час насторожі, все чогось жде. От і зараз, вітаючись з Саранчуком (Діденко відрекомендував йому Грицька як свого давнього товариша), він одним оком дивився на нього, а друге скосив на двері. Аж Грицько мимоволі й собі глянув туди. "Ху, сказись ти!"
— Ну, Ярославе Хомичу, чим же кінчилось? — нетерпляче звернувся Павло до Левченка.
— Не кінчилось. Перенесли на завтра.
— Що? — спалахнув Павло.— А на біса це здалось!
— Непередбачені ускладнення, Павле Макаровичу.
— Що таке?
Левченко стаз розповідати про несподіване втручання у славгородські справи солдатів з проходящого ешелону. Ще звечора спинивсь цей ешелон на станції. Невідомо точно, з чого почалась у них перша сутичка з полуботківцями. А тут, певно, вже і місцеві підлили масла в огонь: розповіли про все. Мабуть, і про арешт Кузнецова. Бо разом з ним якраз після перерви і ввалились у зал — цілий натовп солдатів.
— Разом з ким? З Кузнецовим?
— Атож. Отаман куреня, щоб уникнути баталії, очевидно, вирішив поступитись, звільнив Кузнецова.
— Бред сивої кобили! — схопився з місця Павло.— "Вирішив поступитись!" А ось і наслідки цієї поступки: банда вривається на засідання. Так треба ж було протестувати! Негайно закрити засідання!
— Пробували. Кузін виступив з протестом. Але нічого не вийшло. На жаль, ті солдати поводили себе тихо. Так би мовити, обмежились роллю спостерігачів.
— Все одно! Уже сама присутність їхня...
— Ну, звичайно. Довелось і слово надати Кузнецову. І, треба прямо сказати, добре виступив! В пропагандистському, звичайно, плані!
— А вони всю цю історію заварили виключно з пропагандистськими цілями. Бо не такі ж вони дурні, щоб сподіватися на те, що. їх сміховинні вимоги будуть прийняті. Ясно, що пропаганда. Так мало одного вечора. Нате вам ще! А що ж Гудзій?
— Найкраще, що в даних умовах можи" було зробити, це зв'язатися телефоном з Кириченком.
— З електростанції?
— Ну да. От світло й погасло: аварія! На цьому й закінчили. Для заспокоєння Гудзій оголосив, що дебати переносяться на завтра. Але, між нами кажучи, завтра ніяке засідання вже не відбудеться: зал буде зайнятий міською управою.
— Але чи пропхнуть за ніч отой ешелон?
— Доки ж йому стояти? — сказав Левченко. Його особисто зараз непокоїло інше: чи не спробують більшовики, поки ще той ешелон на станції, використати становище для збройного виступу. Діденко презирливо пирхнув: у них же зовсім немає сил для цього. З голими руками хіба? Левченко якось непевно пересмикнув плечем:
— Не що ж то й воно. Зброя зараз для них найдошкуль-ніше місце. З Харкова з порожніми руками вернувся Гармаш. З директивою самим на місці роздобути зброю.
— А звідки ви це?
— Джерело те саме,— стиха мовив Левченко.— От вони й заметушилися зразу. В пожежному порядку вже організовано кілька ватаг нальотчиків...
— Ну! Про це є кому думати зараз у Славгороді,— обірвав Діденко.— А в нас і свого клопоту вистачає. В якому стані ваш матеріал про засідання?
ївга Семенівна підвелася з місця. Діденко, що за час розмови з Левченком майже забув про неї та Грицька, перепросивсь у них.
— Але ж самі бачите, яка запарка. А ще передову треба. На півгодинки з Хомичем виключимося з вашого товариства.
З цими словами він відчинив двері в суміжну з кабінетом кімнату — дядькову майстерню, і попросив ївгу Семенівну ("Ви ж у нас як своя!") зайняти тим часом гостя. Головне —■ не дати сумувати йому.
Переступивши поріг в сутінки майстерні, ївга Семенівна засвітила лампу. Потім повернулась до Грицька і якусь часинку пильно вдивлялася йому в лице. Мовила раптом:
— Грицю, а справді, чому ви цілий вечір отакий сумний?
— Ат! Не будемо про це,— скипів Грицько від самої згадки про розмову з Павлом за Орику. Але запитання ївги Семенівни, самий тон, пройнятий, як здалося йому, щирим неспокоєм, водночас і зворушив його. На хвилину відчув велику спокусу розповісти їй все, поскаржитися просто як рідній сестрі. Але стримався. І, щоб перевести розмову на інше, спитав, що перше спливло на думку:
— А Дорошенко... Чого ж це він своє малярство так занедбав?
— Чому занедбав? Його просто немає у місті. Він у Києві зараз.
Дійсно, Дорошенкова майстерня зараз являла всі ознаки того, що використовувалась не за прямим її призначенням. Масивний мольберт був пристосований під своєрідну вішалку — на ньому була розвішена жіноча каракулева шуба. На канапі купою навалено мерзлої білизни, перед завірюхою, видно, знятої з шворки надворі. І навіть в одному кутку стояла величезна полив'яна макітра з усяким шматтям, з клубками фарбованої вовни.
— Він же депутат від нас у Центральну раду. Мало коли й буває тепер вдома. То сесія в нього, то все в якихсь комісіях, секціях. Не до картин зараз.
— Та певно,— погодився Грицько.— Тим більш, що, як здається, не така вже це й велика втрата. Ну кому це все потрібно? — кивнув він головою на стіну, де, поряд з картинами в рамах, висіли і незакінчені полотна, ескізи.— Наче в баню зайшов. Ненароком потрапив на жіночу половину: самі груди та стегна! А це що таке? — спинився поглядом на великому полотні на підрамнику, що стояло просто на підлозі.