Перше. Чи зобов'язується Рада відмовитися від спроб дезорганізації спільного фронту?"— І Кузнецов замовк раптом на півслові. А зал тихенько ахнув, як це завжди буває, коли в яскраво освітленому приміщенні раптом несподівано гасне світло.
д — Що за чорт?!
— В чому справа?!— почулися голоси в абсолютній темряві. Потім то тут, то там в усіх кутках залу спалахнули і заколивались язички сірників та запальничок.
Кузнецов теж вийняв з кишені коробку сірників і, запалюючи сірник один за одним, продовжував читання:
— "Друге. Чи зобов'язується Рада не пропускати надалі без згоди верховного головнокомандуючого ніяких військових частин, що прямують на Дон, на Урал чи в інші місця?
Третє. Чи зобов'язується Рада допомагати революційним військам у справі їх боротьби з контрреволюційним кадет-сько-каледінським повстанням?"
В цю мить до стола президії вернувся Кузін.
— Пробачте,— сказав Гудзій, звертаючись до Кузнецова,— перерву вас на хвилинку.— І потім до Кузіна:— Не знаєте, що трапилось?
— Щойно дзвонив на електростанцію. Кажуть, аварія.
— Ну, от і договорились. На цьому доведеться...
— Мені закінчити лишилось рівно півхвилини. Кузнецов чиркув по коробці останнім сірником, але головка сірника зломилась. Тоді з переднього ряду підвівся літній робітник, підійшов до трибуни і подав Кузнецову запальничку. Кузнецов продовжував:
— "Четверте. Чи зобов'язується Рада припинити всі свої спроби роззброєння радянських полків і робітничої Червоної гвардії на Україні і повернути негайно зброю тим, у кого вона була віднята?
В разі неодержання задовільної відповіді на ці запитання протягом 48-ми годин Рада Народних Комісарів буде вважати Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні".
— Ну от... На цьому ми й закінчимо!— оголосив Гудзій.— Нема чого нам уподоблятися першим християнам у катакомбах. Продовжимо завтра. Поночі ми не можемо прийняти ніяких рішень. Як ми будемо голосувати? Як голоси підраховувати? Від фракції українських есерів і есдеків...
Обурений гул голосів у залі не дав йому закінчити фразу. Почулися крики:
— Провокація!
— Завтра зал буде зайнятий!
— Це неважно. Знайдем інше приміщення. Голосувати не буду — темно. Засідання об'являю закритим!
— От сволочі!— вже на вулиці, по дорозі до партійного комітету, сказав Бондаренко Кузнецову.— Зірвали-таки!
— А ти хіба не ждав цього?
— Ждати ждав. Але, признатися, не думав... Яке нахабство! Отак одверто: пошушукались, вийшов із залу, подзвонив на електростанцію комусь із своїх —"Влаштуйте аварію".
— Дуже схоже на те. Але це — не стільки нахабство навіть,— сказав Кузнецов і, помовчавши трохи, додав:— Той, хто тоне, завжди так: коли пускає пузирі, не дуже заклопотаний тим, який у нього вигляд, чи не розтріпана зачіска.
— До пузирів у них, Васю, діло ще не дійшло. Борсаються ще.
— Дарма. Дійде діло й до пузирів. Така невмолима діалектика життя!
XV
Але і в затишку, в редакторському кабінеті Діденка, Грицькові не одразу вдалося допитатись у Павла про Орину. На Діденка вже чекали тут свіжі телеграми, гранки — все невідкладна робота. Усадовивши на дивані Грицька, сунувши в руки йому якусь брошурку, він зразу поринув у роботу.
— Іване Петровичу!— гукнув, не одриваючись од листа. До кабінету, як щур у відхилені двері, простромив голову прилизаний чоловік.
— Пошли сюди Михайла.
Він дописав листа, вклав його у конверт, старанно заклеїв і написав адресу. До кабінету зайшов вайлуватий парубійко.
— Оце!— подав Діденко йому листа.— І щоб одна нога тут, а друга там.
Парубійко мовчки взяв листа і перевальцем пішов з кімнати. Але на порозі спинивсь, читає адресу. Раптом повернувся до редактора:
— Павле Макаровичу! Та Мокроус же на з'їзді. Ще немає з Києва.
— Дурень!— роздратовано кинув Діденко.— І ледар! Тобі ліньки навіть адресу як слід прочитати.
— Ага! Це — ївзі Семенівні! — вчитавшись в адресу, зрозумів нарешті парубійко.— І щоб ответ дали?
— Йолоп! — з незрозумілою для Грицька люттю крикнув Діденко. А вже коли кур'єр з несподіваною для нього прудкістю вилетів з кабінету, докинув услід йому, хоч той уже не міг чути: — Нехай негайно ж тобою передасть матеріал. Що за недбальство таке! — Тоді до Грицька, ніби вибачаючись за свою невитриманість: — Оце, як бачиш, Гришо. Не робота, а шарпанина нервів. Кожного носом ткни. Сам-один на своєму горбі всю газету тягну.
Грицько зрадів нагоді, навіть з місця схопивсь.
— Слухай, Павле. Викрой для мене хвилин з п'яток, та й піду собі. Не буду тобі заважати.
— Ну що-бо ти! — похопився Діденко.— Я ось зараз закінчу і тоді весь до твоїх послуг.
Він став проглядати гранки. Читав, механічно правив коректуру, але змісту читаного не міг добрати, бо весь час у текст вплутувались власні настирливі думки. "Нетерпеливиться! Зачекай, зачекай трохи". Власне, до розмови з Гриць-ком, до розпитів його про Орину він уже був зараз готовий. Це тоді, в коридорі міської думи, спохвату ляпнувши про дівчину, від одразу ж і завагався був, бо факт, який мав він на увазі, був явно не переконливий і недостатній, щоб посіяти сумнів у Грицьковому серці. Треба було якось мудро обставити, умотивувати той факт. Імпровізувати Павло тоді не рискнув, через те й уникнув розмови. Але потім, по дорозі до редакції (через хуртовину всю дорогу не розмовляли з Гриць-ком, отже, часу на розмисли мав досить), Павло непогано придумав: "Далебі, готовий сюжет для новели!"
А проте навіть і зараз він якомога відтягував розмову з Грицьком. З обережності. Бо хіба ж знаття, як той поставиться до всього цього. Чи не викличе це занадто бурхливу реакцію в нього, таку, що про ділові розмови з ним годі вже буде й думати? А жаль. Перспектива затримати Грицька у місті, зарахувавши його, як то радила Івга Аіокроус, на кооперативні курси, Діденка цілком улаштовувала. Ні, справді-таки краще відтягти розмову на пізніш. Може, аж на після вечері. Якраз обидва трохи напідпитку будуть. Та й можна буде історію ту подати з гумористичним забарвленням, щоб не так уразити. Важливо хоч би посіяти сумнів. І досить. А решта — це вже справа Івги Семенівни. їй тут і книги в руки.
Отак міркуючи, Павло і незчувсь, як дочитав останню гранку. Гукнув секретаря. Одягаючи пальто, наказував йому: гранки нехай перегляне ще й він, бо щось дуже неуважний сьогодні, а Левченко, як тільки вернеться з засідання Рад, нехай одразу ж додому до нього зайде з матеріалами. За передовицею надіслати годині о дванадцятій, не раніш. Ну і все, либонь.