— Під жерлами гармат хоч-не-хоч...
— Пусте! — бундючно кинув отаман.— Вони й пострілу не встигли б зробити, коли б тільки подав команду. Звичайно, не обійшлося б без жертв. А я не можу розкидатись своїми козаками. Тим більше — зараз, напередодні вирішальних боїв з ними. З оцим... вітчизняним Інтернаціоналом хамів. Ну та облишмо! "Довлеет дневи злоба его". А що ж я не бачу наших милих дам?
Ад'ютант дзенькнув шпорами:
— Я зараз покличу їх.
— Чекайте,— спинив його отаман.— А про цього сапера... Кузнецова ви нагадаєте мені завтра.
— Пане отаман,— озвався один з присутніх офіцерів, поручик Чумак.— Отой третій, що був з ними, отой, що про халяви, теж місцевий. Гармаш на прізвище. Його я добре знаю. Більшовик і взагалі дуже непевний тип. Це він, мабуть, і навів їх.
— Добре. Нагадайте мені завтра і про нього теж.
Тим часом Артем Гармаш тут же на пероні міцно тиснув руки прапорщику Смирнову та Ванадзе (тільки тепер він узнав його прізвище) і щиро дякував за допомогу, наміряючись одразу ж податися до міста в комендатуру. Але Ванадзе затримав його. Поки повернеться посильний від чергового по вокзалу.
— Бо може трапитися так,— сказав він,— що, замість визволити товариша, сам сядеш до нього в камеру.
— А чого ж я і поспішаю отак,— признався Артем.— Щоб не дати очухатись їм. Щоб не встигли поставити пастку.
Але тут якраз вернувся Петренко від чергового по вокзалу. Паровоз буде готовий не раніш як годин через три.
— Тим краще!
Охочих супроводити Гармаша до комендатури набралось більш як треба, десятків до двох. Як душитись в продимленій теплушці чи в прокуреному вокзалі, хіба не краще пройтись по незнайомому місту! А що хуртовина,— чи їм, фронтовикам, до негоди звикати! Весело розмовляючи, шумним натовпом пройшли через вокзал і рушили до міста.
Як тільки відійшли од вокзалу, Остап смикнув брата за рукав, щоб одстати від інших. Ішли позаду всіх на кілька кроків. Так було вільніше розмовляти, без сторонніх.
— Оце так новину ти мені, брате, сказав! — почав Остап перервану розмову.— І недарма мені отак каламутно було на душі, як проїздили через станцію Князівку. Просто хоч з поїзда сплигни!
— А чого тобі справді, Остапе, не відпроситись у командира? На кілька днів навідався б додому. Чоловік він, як видно, у вас хороший.
— Душа-чоловік. Дарма що... та який він і офіцер, сказати, прапорщик із запасу. Авжеж, пустив би. Але й те подумати: ну, чим я їй допоможу? їй лікаря треба. А я тільки розтривожу її, може, ще гірш нароблю. Та й потім — легко відстати від своєї частини, а спробуй в отакому розгардіяші знайти потім!
Артема здивувало це. Не втримавсь, щоб не пожартувати з брата:
— Та ти, бачу, служакою став. Он який патріот своєї частини!
— Не в тому річ, що патріот,— серйозно відповів Остап.— А що б же я за дурень був! Три роки провоював день у день, а тепер, коли ось-ось мир установиться, демобілізація почнеться, а я — поза своєю частиною. Якийсь безпритульний солдат — старцюга в драній шинелі, з торбою за плечима. Ні, це не діло. Буде інакше!
Артем не зрозумів, як це "інакше". Остап охоче пояснив:
— А ми вже все майно дивізіону заздалегідь проміж себе розподілили. Звичайно, потай од командира та від комітету.
— Як розподілили? — од подиву аж зупинився Артем.
— Ну, не гармати ж, звісна річ,— посміхнувсь Остап.— Гармати нехай іржа їсть. Заслужили вони того. Скільки вони за війну нашаткували людського м'яса! Наробили сиріт та вдів...— сказав це і зразу ж поправивсь:— Хоч, правда, чого ж іржа? І гармати можна в корисне діло пустити. У перетопку на завод. Як п]р колись у церкві вичитував: "Перекують мечі на орала" . Ну, та про це нехай начальство думає. А ми — про те майно, що кожному може придатись у мирному житті, в хазяйстві. Найперше — тягло, звісно. А коні в нас добрячі. Не коні — паровики. І чималенько. За розрахунком, на кожного солдата, котрий з селян, якраз по парі припадає, без одної восьмої. Я всю війну на корінних їздовим. Тепер уже так і вважаю, що вони — мої.
— Як це, твої? А одна восьма — чужа? Хвоста-то напевно хтось матиме повне право урізати. Навіть — з ріпицею.
— Домовимось якось,— в тон йому відповів Остап. Потім, помовчавши, поважно, навіть з докором:— А ти, братухо, даремно смієшся. Я цим зараз, можна сказати, тільки й живу. Знаю: наріжуть землі, не піду з поклоном до того ж Гми-рі чи Шумила,— виори, будь ласка, хоч з половини. Сам собі хазяїн! Тепер ти зрозумів мене?
— Дурницями ви займаєтесь, хлопці! — сказав Артем.— Це від безділля, мабуть, в ешелоні.
— Чого ж дурницями? — насторожився Остап.
— Не в ті часи ми живемо, щоб мечі на орала перековувати. Без меча і оралом нічого буде нам робити. Нічого орати. Бо ніхто землі нам просто так не віддасть. Без боротьби. Ото бачив на вокзалі гайдамаків? Як ти їх розумієш?
— А біс їх знає. Балакають по-нашому, сказать би, по-українському.
— Це неважно. Ти в корінь дивись.
— Дезертири переважно. З кількома розмовляв навіть. Обридло на фронті на сочевиці, але й дома не всидиш — солдатки у вічі штрикають, от і знайшли притулок: одягають, годують, ще й гроші платять. Та ще з дому щотижня жінка торбу з салом та книшами везе. Бачив, які морди понаїдали?
— Ні,— заперечив Артем.— Це — одинаки. Не вони складають основу.
— Хазя^рьких синків чимало,— продовжував Остап.— Вольнопери та всякі, видно, студенти, семінаристи... А що воно за Щупак? Хоч би було глянути. Колись, мабуть, губернатор з такою охороною не їздив. Що воно за цяця?
— Пройдисвіт! — коротко відповів Артем. Він іще вдень сам був зацікавився цією постаттю, що з'явилась раптом на славгородському обрії, і дещо дізнавсь-таки. З джерел цілком вірогідних. Тим-то, коли Остап не задовольнивсь занадто стислою характеристикою, зміг цілковито задовольнити його цікавість.— Ротмістр уланського полку. Сщ управителя одного з маєтків цукрозаводчика Терещенка .
— Знаю Терещенка. Ще замолоду строкував одне літо в його економії. На Катеринославщині.
— А цей з Полтавщини. Теж українець, як бачиш. І теж по-українському розмовляє. Хоч і з натугою. Не диво: весь час служив у Петербурзі. Після Жовтневої революції мусив тікати з Петрограда. Пробиравсь на Дон до Каледіна. Та на Україні затримавсь. І, як бачиш, швидко зрозумів, що до чого. За дорученням Генерального секретаріату Центральної ради на гроші полтавських поміщиків та фабрикантів збив з добровольців гайдамацький курінь. Оцю поміщицько-куркульську гвардію. І взагалі — він ще покаже себе.