— Та бачу,— Діденко примружив око.— А ти ж на вокзал тоді так поспішав.
— Довго розповідати.
— І не треба. Знаю.— Діденко понизив голос до шепоту:— Ой ловелас же ти, Грицьку! Навіть заздрю тобі.
— Ти це про що?
— Все знаю. З першоджерела.— Він узяв Саранчука під руку, повів по коридору.— Оце щойно бачився з нею. Та що ти прикидаєшся? Наче й досі не догадуєшся. З Івгою Мокроус. Завідувачка книгарні.
Грицько спинився.
— А що вона, дуже гнівається?
Збитий з пантелику цим запитанням, Діденко здивовано дивився на Грицька. І зразу ж згадав нервове збудження Івги Семенівни під час їх розмови.
— А чого б це мала вона на тебе гніватись?— Павло промовив.— Щось не помітно. Навпаки, дуже прихильно згадувала тебе. Привіт просила передати. Ох, і Грицько жі Ну, а сюди як ти потрапив?
— З Бондаренком.
Он як!— зразу спохмурнів Діденко. Усмішка скривила йому губи.— Все-таки збираєшся породичатися з ним!— Кілька кроків він ішов мовчки, з тою ж кривою усмішкою, застиглою на губах. І раптом знову:— Так, значить, родичаєшся? Незважаючи навіть і на те...
— На що?— насторожився Саранчук.
— А може, це просто звичайні бабські плітки. Про Ори-ну плещуть дурниці всякі. Не хочу уподоблятися...— І, щоб не дати Грицькові оговтатись та щоб уникнути його розпитів, зразу ж заспішив.
— Та куди ж ти? Зажди!
— На фракцію треба. І так запізнивсь. Після зборів поговоримо докладніше.— І зник у натовпі.
XII
Ще з годину, мабуть, минуло, поки нарешті задзвенів дзвоник і народ повалив з коридора в зал. І всю цю годину Саранчук, як неприкаяний, блукав по коридору, пригнічений і лютий. Найбільше лютував сам на себе: отакий йолоп! Не міг затримати та допитатися одразу. А тепер від думок голова як не репне! Весь час нетерпляче ждав початку. І зараз, коли народ линув у залу, рушив і собі. Спинився на дверях і шукав очима Діденка. І побачив нарешті. Стояв він в одному з передніх рядів лицем сюди і на мигах кликав його до себе. Грицько пройшов туди, сів поряд на вільне місце. І, щоб приховати од Павла свій неспокій, спитав удавано байдуже:
— Це ж, мабуть, за північ затягнуться збори?
— Ні, не затягнуться,— весело відповів Діденко.— Ми теж не ликом шиті.— Потім, нахилившись до вуха його, додав таємниче:— Ось тут у мене такий фітіль для них! Самі не раді будуть, що заварили цю кашу.
"А що це?"— не зрозумівши самого значення слова "фітіль", хотів був спитати Саранчук, але саме в цю мить од стола тоненько дзенькнуло олівцем об графин, і Грицько облишив. Глянув туди.
Біля стола, накритого червоним полотнищем, стояв Бондаренко і стиха стукотів олівцем об скло, закликаючи до тиші. Поряд нього за столом в центрі сидів військовий у френчі, з погонами прапорщика.
— А то другий хто?— спитав стиха у Діденка.
— Гудзій,— коротко кинув той. І вже після паузи, зміркувавши, що Саранчукові це ім'я, мабуть, нічого не говорить, додав:— Голова Ради вояцьких депутатів.
— Чекай, чекай, Гудзій? Це не з тих, бува, Гудзіїв, що хутір під Глибокою Долиною?
— Не знаю. Працював агрономом у земстві. Наш, український есер.
— Тс!— озирнувся на них з переднього ряду рудий солдат. І забігав очима по залу. Потім звівся і гукнув на весь голос:— Товариство! Тиша!
У залі поволі стало стихати. І коли стихло зовсім, Бондаренко оголосив об'єднане засідання обох Рад відкритим і для ведення засідання запропонував обрати голову, заступника і секретаря.
— Гудзій!— не давши навіть докінчити Бондаренкові фразу, вигукнув рудий солдат. І кілька голосів озвались в залі луною:— Гудзій! Гудзій!
— Бондаренко!— гукнув хтось густим басом. Потім назвали ще кілька імен. І почалось голосування. Але спершу, щоб підрахувати голоси, від основних фракцій виділено було рахівників — розійшлися поміж рядами парами.
— Тю!— не втерпів Саранчук.— Ото так не вірять один одному?
— А ти що хотів!— озвався Діденко.— Боротьба. Не на життя, а на смерть. Всі засоби годяться. Ще добре, коли до штурханини діло не дійде.
— Невже буває?
— Ого!
Та цього разу процедура голосування пройшла тихо-мирно, хоч між окремими рахівниками виникали суперечки з приводу кількості голосів і по кілька разів доводилось переголо-совувати.
Нарешті закінчили. Найбільше голосів зібрав Гудзій.
За ним — Бондаренко (на заступника голови). І третій — підійшов і виплигнув на поміст кострубатий юнак у студентській куртці. Одразу ж, тільки-но сів до столу, підсунув до себе чорнильницю і папір: як видно, звичний уже секретар.
Гудзій оголосив повістку денну. Стояло одне питання: "Про роззброєння саперного батальйону полуботківцями". Доповідач від Ради робітничих депутатів.
Але, перш як надати слово доповідачеві, Гудзій як голова зборів визнав за потрібне, хоч би коротко, поінформувати шановні збори про всі ті перемови між Радою робітничих та Радою солдатських депутатів, що передували скликанню цього позачергового засідання.
— Одверто кажучи,— явно милуючись своїм м'яким баритоном, говорив Гудзій,— ми не вважали, та й зараз не вважаємо, політичну ситуацію в нашому місті за таку, що викликала б потребу в оцих екстрених зборах. Історія з саперним батальйоном не та подія, що мала б сколихнути уми і розпалити пристрасті. Але, позаяк представники Ради робітничих депутатів занадто вже настирливо домагались за всяку ціну скликання саме об'єднаного засідання, ми визнали за можливе піти й на це, аби тільки зберегти єдність в рядах революційної демократії міста.
— Без демагогії!— крикнув хтось у залі. Гудзій зробив вигляд, що не чув, продовжував:
— Наше завдання — остудити трохи запал деяких авантюристичних елементів. І самим фактом нашої одностайності відбити в них охоту до експериментів за зразкОхМ недалекого нам територіально, але дуже далекого і чужого нам по ідеях північного сусіда. Що ж, нехай іще зайвий раз переконаються, що наша українська земля непридатна...
На цьому слові, навіть не давши промовцеві закінчити фразу, Діденко хапливо заплескав у долоні. Знялися оплески в залі. Хтось свиснув. Затупали ногами. Гудзій почекав кілька секунд, поки гамір трохи вщух, і закінчив:
— Що наша українська земля аж ніяк не придатна для того зілля, яке зараз отак буйно розростається бур'.яном по всій Великороси.