Прощаючись з Артемом, Кузнецов ще раз нагадав, щоб тримав зв'язок з Тесленком.
— Зразу ж із патронного і подзвони. Пароль не забудь! Щоб стерво яке не підслухало. А ми з свого боку з Тесленком будемо підтримувати зв'язок. Щоб цієї ж ночі частину гвинтівок з патронного на машинобудівний перекинути. Щасти вам! І будь здоров, Артюшо!
Разом з Кузнецовим та Бондаренком вийшов Саранчук, а вслід за ними Мусій Скоряк і Невкипілий, коней поїти. Артем підійшов до матері, сів рядом на стільчик.
— Що це дядько Федір на тебе так напустився? — спитала мати.
— В нашій роботі, мамо, без цього не буває! — відповів Артем.— Занадто вже заплутане життя на світі. Нелегко його розплутувати. А все ж таки розплутаємо, раз уже взялись. Ми, мамо, такі! Наполегливі! А тепер розповідайте про себе. Як ви живете?
І хоч матері самій не терпілось розпитати його, не зуміла відмовити, стала розповідати про те, про що розповідала допіру Марусі та братові. Але на цей раз вона говорила вже спокійніше. І слова все добирала такі, щоб не дуже сумна розповідь виходила: не хотіла Артема тривожити в такий час. Не раз пробувала урвати розповідь. Але Артем кожного разу наполягав: "Ні, ні, мамо, кажіть. Все говоріть!" — і слухав уважно, очей з матері не зводячи, суворий і зосереджений. І коли кінчила, не зразу озвавсь. Тільки зітхнув важко, аж пожалкувала вже мати.
— Не треба було! Краще заснув би на часинку. Сили б набравсь на отаке діло!
— Спатиму потім,— сказав Артем.— Та й хіба тільки в сні, мамо, людина сили набирається. А в отакій мові, як оце ваша!
— Яка ж моя мова, сину? Невесела!
— Мало сказати "невесела". Сумна. Дуже навіть. Але тим більш.— І помовчавши трохи: — Ви знаєте, мамо, що мені пригадалося?
— Кажи.
— Отой вечір, коли ви проводжали мене вперше з дому. На заробітки.
— Он ти про що! — зітхнула мати.
— Як зараз пам'ятаю — провели ви мене аж за греблю. Потім уже на пригорок я вийшов, оглянувся — стоїте, аж мусив гукати, щоб верталися. А сам довго стояв на горбі. Наче ноги угрузли в землю. Дивився на наше злиденне село
На батьківську хату. Усе життя згадалося. І такий жаль мене пройняв, мамо! Вперше, як став дорослим, заплакав. І така зненависть у мені була. Од цієї зненависті я й князеве поле тоді підпалив. І думаєте, тікав потім? Ні! Ішов посеред дороги. Знав, що можуть наздогнати, і не тікав. Така сила мені привалила тоді. І отак чисто мені оце зараз, мамо. Сила привалила! Од вашої мови сумної, од вашого завчасно змарнілого виду, од ваших спрацьованих рук, що за все життя не знали спочинку.
Він замовк і кілька секунд сидів у задумі, низько схиливши голову врівень із материними коліньми. І раптом поривно подався постаттю до матері у невимовній синівській любові і мовчки схиливсь до її натруджених рук морозом та вітрами обпаленим обличчям.
XI
Об'єднане засідання обох Рад — робітничих та солдатських депутатів — було призначене на сім годин вечора. А вже пробило вісім, і воно все ще не починалось: засідали партійні фракції. В залі було вже чимало народу — безпартійні депутати та "публіка", теж переважно робітники і солдати гарнізону. Стоголосий гомін стояв у залі.
Але ще шумніше було в коридорі, що правив за курилку.
Цілу годину Саранчук і провештазся тут, переходячи від групи до групи, з цікавістю прислухаючись до розмов та суперечок. І чого тільки не наслухався за цю годину! Але сам не встрявав у розмову. Єдиний тільки раз не витримав. Слухав, як косоокий чоловічок у бекеші і в каракулевій шапці, захлинаючись, розповідав про арешт, оце щойно біда самого під'їзду думи, більшовицького емісара із Совдепії , і обірвав раптом:
— І на біса ото язиком молоти! "Емісар. Із Совдепії". А він — звичайний сапер. З цього ж таки батальйону.
— У вигляді сапера, ну да,— не здавався чоловічок у бекеші.
— Балакай! — І, роздратований, одійшов од гурту.
Та справжньою причиною роздратування Грицька було не це базікання чоловіка в бекеші. Самий факт арешту Кузнецова гайдамацьким патрулем, коли вони втрьох підходили до будинку думи, обурив Саранчука тоді, мабуть/ не менше, як і Бондаренка. І навіть викликав у нього почуття власної провини. Як-не-як, але ж і він хіба на оцій землі українській не господар! Ніякої причини для арешту Кузнецова не бачив. Зрозуміло було одне: заарештували, щоб не дати йому виступити на засіданні. Отже, виходить, не такі вже вони певні в собі, у своїй правоті, якщо намагаються своєму супротивникові рота заткнути. Ні, це вже чорти батька зна що! Та й помимо цього, уже розмова за вечерею у Бондаренків, розповідь Гармашихи та Мусія Скоряка про Вітрову Балку показали Сараичукові, що життя на Україні справді не таке вже хороше, як це йому здавалось. І думки мимоволі навертались до рідного села, яким виникало воно в його уяві тепер, після зустрічі з земляками. "Лободу дехто в хліб підмішує! Солдатки та вдови з торбами, як за милостинею, товпляться біля волості". І навіть — холодна. Звичайно, він розумів, що це — не все життя, що головне в ньому інше: відрадні явища. Вже одне те, що царський лад повалено, що з війною, можна сказати, покінчено... А труднощі, злигодні після трьох років війни — справа, кінець кінцем, неминуча. І тимчасова. Тимоха Невкипілий цілковиту має рацію: повернуться фронтовики з війни, одразу наведемо лад. А на той час Установчі збори з землею вирішать. На цьому і заспокоївся Грицько. І вже думалось про Вітрову Балку тепер веселіш.
Про Орину насамперед. Мимоволі губи складались в усмішку. "А дядько Мусій не забув своєї ролі!" Звичайно, Грицько розумів, що то був жарт — нагадування про "молоду". Так уже повелось здавна, відколи Грицько ще хлопчиною, здружившися з Артемом, зачастив до Гармашів, що дядько Мусій одразу й став "висватувати" Орисю за нього. Кожного разу неодмінно, бувало, пожартує якось. "А що ж це ти, Гришко, без хлібини і сьогодні свататись прийшов?" Або до Катрі: "Ну, мамо, хоч заради приходу зятя чвертку постав". Орисю від цих жартів кидало в жар, а іноді навіть і в сльози. То мати пригорне дівчину: "Дурненька! То ж дядько Мусій жартує!" Та жарти жартами. А з цього і почалося в Гришка. Щонеділі, бувало, тільки пообідає — та й мерщій, поки вигонити худобу на пашу, летить уже городами до Гармашів. Нараз ніби спіткнеться на стежці. І тепер уже піде тихою ходою, навіть заклавши руки за спину. І мариться йому в ту хвилину: мовби вже дорослий він, жонатий, і оце разом з Орисею просто з церкви після відправи ідуть вони до її, а відтак і його тепер, рідні у гості. На душі гарно так. 1 в серці бринить уже оте слово, що ось-ось вимовить його, тільки-но поріг переступить: "Здрастуйте, мамо! З неділею!" Заради цього слова — "мамо", наймилішого сироті змалку, і потрібна була присутність Орисі в його мріях. Щоправда, взаємин своїх із нею не деталізував — жінка, та й все! І взагалі не віддавав їй багато уваги. І так само, як у мріях, було в житті: чи дома Орися, коли, бувало, прийде до них, чи нема,— йому однаково. Аби Артем та тітка Катря вдома були.