— Артист! У "Просвіті" грає,— вставив Мусій.— Напрактикувався.
— Але не думай, Федоре, що як баби, то вже й без толку. Брали, правда, не важивши. Хто скільки здужав на собі понести. А всього, вважай, сот до двох пудів, ну, хай од сили — три. Але ярого й зернини не взяли.
— Молодці!
— Та ти далі слухай, що ж вийшло. Не встигла я ще в ступі на кутю стовкти, аж гульк — повз двір сани із села, завернули в маєток. А ввечері чуємо: комісія то була. Бомагу склали про грабіж солдатками інбарів. Буцімто більше як тисячу пудів нехватки виявили.
— От і звели кінці з кінцями,— сказав Скоряк.— Ревізуй їх тепер. Самі, виходить, прислужилися їм. Та ще дехто і в холодній посидів.
— Довелося й мені на старості літ,— гірко сказала Катря.— Ще й тюрмою страхав. Та, спасибі, ось Тимоха з мужиками заступились, випустили.
І замовкла. Щільніш загорнулася в хустку, мовби її морозило, а насправді, щоб заховатися із своїми слізьми. Та Федір Іванович помітив. Він підійшов до неї, обняв за плечі,
— А плакати чого?
Катря звела до нього мокре від сліз лице:
— Ну як же не плакати, Федю! Коли тільки згадаю... Іще в холодній коли сиділа, як здумала, що й він, Юхим мій, небіжчик, перед тим, як погнали у город в тюрму, ніч лежав у ній — поранений, неперев'язаний. Як запеклося серце! І відтоді вже з думки не йде. І так на душі гірко! Ну скажи, Федю, за що він муку прийняв отаку, голову свою поклав? Та хіба тільки він! А ти — десять років Сибіру! За революцію, кажеш. За оцю? Щоб знову глитаї. Та він, коли б знав отаке, в труні перевернувся б!
— Не журись, сестро. Все буде гаразд. Бо таки недарма кращі люди голови клали. І твій Юхим. Царя ж уже нема — скинули. А тепер і до буржуїв черга підійшла. До поміщиків та фабрикантів. А там і за глитаїв візьмемось. Недовго вже їм панувати. У Петрограді — чула? — наша влада вже, робітничо-бідняцька. А незабаром і в нас те буде. Не треба плакати. Ходім краще вечеряти.
Але Катря од вечері одмовилась: не одігрілась іще. Вони повечеряють потім з Марусею. Та, може ж таки, Артем надійде. Сиділа під грубою, трохи розважена братовим бадьорим словом, і прислухалась до розмови чоловіків за столом.
Заговорив Мусій Скоряк. Таки про своє, наболіле:
— Або політику їхню з тяглом узяти. Коней в економії, правда, обмаль, в армію забрали, але волів пар тридцять. І що б же по черзі, чи як там, давати тим же солдаткам, бідноті безтяглій, хоч би там деревину яку з лісу привіз, хату б підпер, щоб не валилась. Так ні. "Нема такого розпорядку". А в кого є чим, понавозили дерева, двори позавалювали. Твій батько, Грицьку, теж на цілу хату вже навозив. Чи думає, оженивши, зразу й одрізнити тебе?
— Не знаю,— посміхнувсь Саранчук.— Може, там уже без мене і оженили мене?
— Ні, ще. А молода є,— сказав Мусій, хитрувато мружачи око.— Славна молода. А що стрижена, дарма. І під очіпком коси одростуть.
— І таке ти, Мусію, плетеш,— невдоволено сказала Катря.— А ще й чарки не пив. Та що вона в мене — стара дівка? Іще в косі дівочій походить.
Тиміш Невкипілий спохмурнів ураз і перевів мову на інше:
— Ви, Федоре Івановичу, кажете, скинути їх, переобрати комітет. Трудна це справа. Горлохватів за них багато.
— Не легка,— згодився господар.— А іншого виходу нема. Доки вони правуватимуть у вас, ладу не буде.
— Якби хоч війна швидше кінчилась. Повернуться хлопці з фронтів — наведемо лад.
— Різанини буде,— хитнув головою Мусій.— Як тільки до землі діло дійде.
— А що, нам землі на всіх не вистачить? — знизав плечима Саранчук.
— Землі-то вистачило б. Та, бач, не в усіх однаковий апетит. І земля різна. Це ж тобі не сувій полотна баба вийняла з скрині. Інша десятина двох варта.
— А це все врахувати треба.
— Авжеж. Та на все це час потрібен. А не тоді, як у борозну виїдемо. Уже б зараз оце починати. Чи доки ми, Федю,— ти ж таки в городі тут, та й усе життя політичеський,— доки вони з нами у піжмурки гратимуть: і народна земля, і — не займай!
— А ви не слухайте тих, що кажуть "не займай!".
— Нічого,— обізвавсь Саранчук,— зробимо!
— Ой, трудне це діло! — зітхнув Мусій.— Та й потім, земля — це ще не все. Звичайно, це велике діло, дуже велике діло: земля — народу! Але ж землі їсти не будеш, це ще не хліб. А щоб хліб на тій землі вродив, голими руками нічого не зробиш. Ось у чому штука, Грицьку.
— Це вірно,— згодився Саранчук.— Тим-то рівності, звичайно, зразу не буде. Один, у кого в сім'ї працездатних чимало та тягло справне, може і двадцять десятин підняти. А другий — хоч би спромігся стільки десятин обробити, щоб сім'ю прохарчити.
— Прохарчити! Ой, боюсь, Грицьку... Не так це...
— Просто не пізнаю вас, дядьку Мусію! Що це ви,— Грицько посміхнувся,— такий полохливий раптом стали! Треба сміливіш дивитися тепер на життя.
— Тобі що! У твого батька е пара коней. А треба буде, піднатужитесь трошки і третього коня прикупите. Грошенята, не скажу — копитали, все-таки водяться. У банк за землю тепер не платить. А ось як нам бути? Бідноті, злидням? Чим, як землю обробляти будемо?
— А поміщик чимсь обробляв же.
— Ти наче не знаєш, як він обробляв! Більшу половину землі в оренду здавав. Гмирі, Пожитьки... ну, і дрібніші ко-торі хазяї, обробляли його землю. Правда, десятин до тисячі батраками та своїм тяглом обробляв. Десятків зо два коней завжди держав, пар тридцять волів.
— Ну от і поділимо! — весело сказав Саранчук.
— А ділити якраз і не обов'язково,— сказав Кузнецов.— Скільки у вас в селі безтяглих?
— Та дворів сотні півтори набереться, мабуть. Не менше! — відповів Мусій.
— Ну от! Скільки ж припаде на двір! Ділити нема ніякого смислу. Ось мені родичі з села пишуть...
— А ти, браток, сам звідки будеш? — спитав Мусій.
— Та сам я — п^іловець. Із Петрограда. Завод там є такий — Путіловський . Машинобудівний. Махина!
— Зрозуміло.
— Ще батько мій — я сам і не пам'ятаю, зовсім малим іще був, років два-три — перекочував із села в Пітер, поступив на цей завод; так і пішло потім — колесом: чотирнадцяти років я вже працював на заводі, а зараз і синаша мій... п'ятнадцять років, а вже слюсар! — з гордістю додав він.
— А ще діти є? — поцікавилась Катря.
— Дві дочки. Одна вже школярка — Машутка. Грамотійка! А меншу, Василинкою звати, і не бачив іще. Без мене вже народилась. Третій рік пішов.