— А новину чув? Свіженьку!
Від недоброго передчуття у Власа раптом боляче стислося серце. Не витримав паузи, спитав:
— А що за новина?
— Та половили ж усіх! Уже їм і польовий суд був. Уже й вирок виконано: розстріляли всіх десятьох. Он і ахвишка,— показав рукою через вулицю на Ґалаґанів паркан.
Влас глянув — справді, за кілька кроків од хвіртки рудів на паркані наліплений папірець.
Першим пориванням його було мерщій підійти до тої об'яви, пересвідчитись на власні очі. Але стримався. Знав, що самою ходою своєю виявить горбаневі своє надзвичайне збентеження. То зібрав усю свою витримку і сказав удавано байдуже:
— Чи й не дивина! Як було, так і є...
— Як "так"?— цікавий виступив з підворіття горбун аж на край тротуару.
"Бач, підла душа! Жде, чи не ляпну язиком чогось про власть". І сказав:
— А отак, як прислів'я народне каже: "Пани скубуться, а в мужиків чуби тріщать".
І лиш тепер, та й то спроквола, мовби заради самої цікавості, підійшов до об'яви на паркані. Пропустивши увесь зайвий текст, бо знав уже його зміст від горбаня, жадібно вп'явся поглядом у самий стовпчик імен. Ні, Гармаша не було серед них. І взагалі не було жодного знайомого прізвища.
Проте він знов і знов — в котрий уже раз!— перечитував отой жалобний список невідомих йому людей. Аж поки літери не злились в суцільну сіру пляму. І все ніяк не міг, хоч і знав, що треба, бо горбун зорить за ним, не міг зрушити з місця. Наче це він стояв не перед об'явою німецької комендатури на паркані, а біля свіжої, щойно засипаної землею братської могили.
XII
Артем довідався про страту десятьох вже тільки вночі, коли Серьога повернувся з розвідки з міста. Пішов був іще завидна, зразу ж після останнього в цей день похорону, разом із копачами; обіцяв не баритись. Та ось уже й ніч знадвору закрила густо-синіми запонами всі віконечка дзвінички, а його все не було. Артем уже став непокоїтись, бо в такий день не штука і в халепу вскочити. Тим-то, почувши нарешті шерхіт ніг біля дверей, а згодом обережний скрегіт іржавого засува знадвору, кинувся мерщій до порога. Не давши Серьозі навіть сісти з дороги, почав допитуватись, що там у місті. Але Серьога не поспішав з розповіддю. В руках тримав невеличку валізу — обережно поставив її під стіною. З неї ото й почав, радий нагоді хоч трохи відтягти свій сумний звіт Артемові. Мовляв, чисто як той дурень із ступою: учора до міста перся з нею, а сьогодні назад сюди мав оце тягти.
* Погано (нім.).— Ред.
Артем спитав, що за валіза, без особливої, щоправда, цікавості, просто щоб швидше покінчити з цією темою. Але прорахувавсь: Серьозі од нього тільки й треба було — найменшої, хоч би навіть удаваної цікавості. Для початку. Далі вже Артем змушений буде слухати його до кінця, не перепиняючи. Бо йдеться ж про речі, що стосуються безпосередньо його самого. Неквапом — саме ліпив цигарку — і занадто вже докладно почав розповідати історію цієї валізи. Що це ж не для кого іншого, саме для них, у Князівку, і була вона приготовлена. Трохи вибухівки, півсотні детонаторів. На цукровому заводі, либонь, хлопці примудрилися з обрізків водопровідних труб корпуси ручних гранат робити. Але з начинкою діло в них швах*. Отож Смирнов чи не кожного разу, коли не приїде до міста, і смикне зі склепу. Отак було й цього разу. Учора Серьога заніс на ту саму квартиру на Полтавській вулиці передачу з тим, що сьогодні, проїжджаючи повз двір, Смирнов забере в бричку. Аж воно не вийшло, як гадалося. Все сплутали німці своєю колотнечею. Оказія з бричкою відпала чомусь. Нічним поїздом Смирнов має виїхати з міста сьогодні. І валізу не схотів брати з собою. Правильно, звичайно. Але ж і полишати на квартирі не можна було. І так бідолаха хазяїн той аж ізмарнів за сьогодні. Кілька разів прибігав до Серьожиних батьків, усе допитувавсь про нього — де він та коли буде? А врешті не витримали нерви у чоловіка. Добре, що саме нагодився Серьога додому, дізнався од батьків, то мерщій і подавсь на Полтавську. А той вже й валізу всю випотрошив і тільки вечора ждав, щоб частинами у яр викинути. То зібрав Серьога все докупи в ту ж таки валізу та оце й припер назад у склеп. Нехай лежить до кращих часів, до нової оказії.
— Чи, може, ти прихопиш із собою?— і, не давши відповісти, міркував уголос:— В такій упаковці незручно, звичайно, це коли б речовий солдатський мішок. Але нема, на жаль. Ну та щось можна буде вигадати, якусь торбину тітка дасть чи, на гірший випадок, хоч напірник. А поворозки можна буде...
— Ну, це не к спіху!— перепинив його Артем, уже догадуючись про справжній смисл товаришевого багатослів'я.— Прийде той день, тоді й придумаємо, що та як. Ти краще розказуй, що там у місті коїться.
Зволікати далі Серьозі вже ніяк було, мусив сказати. Що навіть своїми очима й оповістку ту німецької комендатури читав — із списком страчених.
Артем як сидів під стіною навпочіпки, так і закляк, приголомшений страшною звісткою. Мовчав і Серьога, чекав, що ось-ось Артем запитає — кого ж саме. Та Артемові зараз було не до того. З нього більш аніж досить було для пекучого жалю та важких дум і того, що він знав про них з цілковитою певністю: ніхто з них не винний. "От і виходить, що загинули вони замість нас!— немилосердно краяв серце собі Артем.— А значить, ми з Романом та Серьогою теж винуватці їхньої смерті. І те, що не хотіли цього, що навіть не передбачали самої можливості отакого лиха, нічого не змінює тут. Та й чи так ото справді не передбачали? Чи так вже й не відали, чого треба було чекати од цих нелюдів? А навіщо ж голова на плечах?! Та як правду казати, то й знали-таки. Не знали тільки того, на кому все те окошиться, на кого припаде їх чорна помста. А втім, яка різниця! Аби не нас! Чи не тому отак спритно і впорались з отим ділом — не попалися. Відбулись іншими. А самі, як щури, розлізлися по своїх норах!.."
— Ну й годі, Артеме,— не в силі вже був далі терпіти Серьога оце настояне на чорній тривозі мовчання.— Горюванням тут нічого вже не зарадимо. А це нам наука надалі... Ось годі-бо!— І ніби для того, щоб показати, що в нього особисто вже покінчено з цим, а відтак і Артема на це захопити, він якось підкреслено по-буденному, клопітно, навколішки підсунувсь до місячного — у вузеньке віконце — прямокутника на підлозі і став виймати з кишень та з-за пазухи й викладати, як на розстеленій скатерці, сякі-такі харчі: кусень коржа, пучки зеленої цибулі і навіть кілька сухих тарань. Але запрошувати Артема до вечері ще не наважився. То став поратись далі: узяв валізу і спустився з нею в склеп.