Аж доки не дісталися дна, Артем нічого не питав у Серьоги. Та й не до розмов було: весь час доводилось пильнувати, щоб не зірватися з кручі. Але тепер, на дні яру, Артем нарешті поцікавився: куди ж це він його веде?
— Туда, куда нужно, Сусанін сказав,— не зупиняючись, через плече відповів Серьога.
Тепер це знову був той Серьога, яким знав йосо Артем іще в червоногвардійському загоні патронного заводу,— веселий, дотепний жартівник; і все це ніяк не за рахунок, а, навпаки, у поєднанні із серйозним ставленням до справ важливих, до своїх обов'язків. Напевно, й зараз не що інше, як відчуття обов'язку та відповідальності за безпеку товариша, котрий довірився йому, в одну мить, наче водою, змило з нього і втому, і породжену нею душевну депресію.
Бадьорий, неквапливою ходою, перевальцем ішов він попереду, час од часу застерігаючи через плече товариша: рівчак, гілка! Та ось увійшли в чагарник. Спинившись на перекур, бо часу мали вдосталь, Серьога врешті задовольнив Артемову цікавість.
Ідуть вони на міське кладовище, де дядько Сергіїв за сторожа кладовищенської церкви. Там і мешкає зі своєю старою в хатинці при церкві. Кращого місця для перехову не знайти в усьому Славгороді. Ну, певна річ, мова не про дядькову хату. На кладовищі Серьога такі місця знає, що чорта з два найдуть! Та схови — це тільки на крайній випадок: на час можливої облави, обшуку. А в спокійний час Артем зможе почуватися цілком вільно і як наземний мешканець кладовища. І навіть з харчами не знатиме ніякого клопоту — тітка годуватиме. Нема чим платити — дарма. Тут же на місці можна буде й заробити на ті харчі. Як це Серьога й робить останнім часом. То є таки постійні копачі могил — від похоронної контори. Але зараз їм невправка з причини сипняку, то Серьога допомагає їм. Коли сам, а частіше з напарником. Мабуть, уже з півсотні ям викопав, з весни починаючи. Отож і сьогодні він як свого нового напарника, відрекомендує Артема дядькові Оврамові. Та спершу доведеться-таки деякий час пересидіти у схованці. Не може того бути, щоб вони з самого ранку не кинулись на кладовище. Бо це ж — на їхню думку — найбільш імовірне місце поховання знятих з шибениць останків партизанів. А коли так, то хіба ж можна припустити, що кладовищенський сторож нічого не знає? Неодмінно будуть. Може, навіть саме з кладовища й почнуть. Чи як ти гадаєш?
— Не знаю. Може, й так,— сказав Артем.— Одно знаю тепер з певністю. Що кращої схованки справді-таки важко знайти в усьому Славгороді. Кращої пастки!
— Дарма. Нам аби тільки випередити їх. Щоб раніше за них на кладовище прибути. Та ще маємо час.
За півгодини, навіть не дуже поспішаючи, хлопці дісталися кладовища, що починалось від самого яру. І зразу ж із незвичайної тиші, яка панувала на дні яру, поринули у світанкове різноголосе щебетання пташине, що линуло звідусіль — з бузкових та тернових кущів поміж хрестами, з верховіть крислатих каштанів та кленів, що росли по всьому кладовищі, перетворивши його на густий гай.
Хлопці пройшли кладовищем аж до церковці неподалік од брами. Визирнули крізь огорожу на обсаджений тополями шлях із міста сюди. Ні душі на шляху. Та й саме місто (за верству від кладовища) ще тільки прокидалося.
Не виходив, як видно, ще й дядько Оврам із хати. То Серьога й не став будити його. Замість того, користуючись зі щасливої нагоди, що нікого на кладовищі, окрім них, не було, вони цілком вільно пробралися в дзвіницю,— замок хоч і висів на дверях, але Серьога одімкнув його цвяхом,— і відкрили потайний, закритий добре приладнаною лядою під сходами вхід у підземелля. Тим часом Серьога розповідав Артемові, що знав про це запілля. У 1905 році була тут друкарня есерівська. Не яка й друкарня — верстачок, щоб тиснути листівки-прокламації. Либонь, сам попович-студент, син нині покійного отця Никодима, з цієї ж церкви, був і за складальника, й за експедитора. Аж поки одного разу не схопили його поліцаї по дорозі у місто з листівками. Але запілля так і не знайшли. Хоч шукали по всьому кладовищі. І навіть у церкві та в дзвіниці обшук робили. Саме гостював тоді Серьога у дядька, на його очах і відбувалося все оте. А вночі навіть лазив у те підземелля — допомагав дядькові та тітці верстачок той витягти. Боявся дядько Оврам, як би самому в тюрму не попасти. За те, що знав про друкарню, а не виказав. Отож винесли аж у яр верстачок той та інше приладдя і закопали.
У чорному отворі видно було драбинку, якою Артем оце мав спуститися, а тоді вузеньким лазом пробратися в саме запілля.
— А тільки з вогнем обережніш,— застеріг Серьога товариша.— Бо тоді, під час евакуації заводу, пощастило "урва-ти"-таки вибухівки пудів з півста. У ніші над входом намацаєш ліхтарик. Коли ще батарейка не сіла...
А сам він залишиться на поверхні. Буде дивитись обома. Щоб у разі небезпеки й собі мерщій зникнути сюди ж таки. А поки що треба ж забезпечитися водою, харчами, та й на плечі іщьнебудь, бо ревматизм нажити кому ж охота!
Пробравшись вузеньким лазом до склепу, Артем перш за все намацав у ніші над входом електричний ліхтарик і присвітив собі. Батарейка справді ледве дихала. Але й цього слабенького світла було досить, щоб Артем зміг як слід роздивитись, де він є. Невеликий закуток підвалу з низьким склепінням, як видно, був лише частиною цілого підвалу, відгороджений од нього міцним цегляним на вапні муром. На підлозі з кам'яних плит по один бік під стіною були складені ящики з піроксиліновими шашками,— як сапер Артем по самій упаковці визначив це,— в інших ящиках були запали для ручних гранат. Під другою, протилежною стіною, лежала на двох низеньких козликах знята з петель половина фільончатих дверей, що правила за тапчан.
Артем сів на цей тапчан, вийняв з-за пояса "вальтер" , знятий тоді з німецького офіцера, й поклав поряд себе напохваті. Щоб не розряджати даремно батарейку, погасив ліхтарик. І зразу ж, як тільки могильна темрява поглинула його, в уяві виникло спотворене мукою Тимошеве обличчя в синцях і саднах, що тоді, при миготливім світлі захованої в пригорщі запальнички, глянуло на нього виряченими неживими очима.
*Але тоді, під шибеницею, при хлопцях Артем стримався був, та й ніколи було горювати, треба було чим скоріш упоратися з похованням бідолах. Зараз, на самоті, ніщо вже не заважало йому і ніщо не стримувало. Він охопив руками голову й застогнав від нестерпного болю.