— Дивно, але чомусь не прищепилися свайні і плавучі міста, — сказала Єва, — міста у вигляді мостів через протоки, як-то Ла-Манш, підвісні будинки. Натомість почали освоювати крижаний континент. Мовляв, треба вивільнити продуктивні землі…
— Може бути, цьому сприяв розвиток науки і техніки, — зауважив Тао. Вони вийшли через другу щіли-ну і знову опинилися на проспекті фонтанів.— Тут, я бачу, все таке вигадливе…
— Та, звичайно, без високого рівня технології змонтувати в крижаній товщі гігантську машину для жит-тя було б неможливо… — Єва поглянула на хлопця, осміхнулась. — В архівах Кріотауна я вивудила дещо ціка-ве. Піонером і ентузіастом забудови Антарктиди був архітектор, що користувався мінусовою діоптрією.
— Що це означає?
— А те, що він був короткозорим, ну, бачив недалеко, розумієш? Для нього простір — біласта пляма. Хі-ба така людина могла душею вбирати, всотувати синю далечінь, хорали лісу і неба? І оцей чоловічок дав ім-пульс…
Тао слухав уважно, не перебиваючи, а Єва з пристрастю доводила, що могли бути інші вирішення, що користуватися внутрішнім теплом Землі можна й на зелених материках, що, хоча компактність заселення еко-номічно вигідніша, людство добре забезпечене натуральними продуктами, — цей проект має більше мінусів, аніж плюсів, і. найбільша вада — відрив від Природи, ізоляція в крижаній шкаралупі. А відриватись від Приро-ди, відгороджуватись від неї пластиками, жити оранжерейно — це значить спотворювати нормальний процес еволюції… Вона ратує за повернення до Природи — під справжні дощі, справжнє Сонце і вітер! Це просто нон-сенс: електронні пристрої і механізми, що займаються сільським господарством, рибальством, перебувають у кращих природних умовах, аніж люди!
— Тут погані умови? — спитав Тао.
— Ні, умови тут оптимальні. Це велетенський дім для всіх разом і кожного зокрема. Але зрозумій, це ж соти, красивенькі теплиці! Ілюзія неба, краєвиду…
— Бачу — ростуть дерева, — змахнув рукою Тао.
— Якби ж то росли… — зітхнула Єва. — Вони завжди однакові — і восени, і весною. Пластикове листя не росте, не жовтіє і не опадає. І навіть світлові ефекти не можуть оживити цих макетів.
— Пташки! — скрикнув Тао.— Чую — співають!
— То запис… — Єва прихилилась до свого Адама, мрійливо, упівголоса мовила: — Ми з тобою жити-мемо на лоні Природи! Там, де справжні тополі, справжні пташині співи, так? — І, не ждучи відповіді, продов-жувала: — Це буде початок нової ери — Повернення!
Вона мало не затанцювала з радості. Повернення! І її, земної, і його, філійця. Дуже влучне слово — По-вернення. А головне — початок нової ери.
Тао стримано усміхався і ствердно кивав головою. її радість передалася йому, вона це відчувала і сипала словами, наче засівала благодатну ниву.
— Хіба ж не на моєму боці правда? А ніхто з друзів не пішов за мною… Це просто щастя, що я зустріла тебе!
Знайомство з Кріотауном продовжувалось доти, доки вони не потомилися. Смачно попоївши в чудово ілюмінованій їдальні, де страви подає безшумний конвейєр, що рухається уздовж столів, наші молодята відві-дали затишний гіпнотеатр, в якому протягом п’яти хвилин сприйняли довжелезну історично-художню програ-му. На Тао цей театр справив ще більше враження, ніж Музей Архітектури. Як тільки він — за допомогою Єви, звичайно, — надів навушники і натиснув кнопку обраної програми, гучна музика раптово наповнила вуха, по-тім він став свідком історичних подій сивої давнини… І все було таке реальне, таке захоплююче, що він відчув себе землянином. Особливо зворушили його емоції молодого Тіберія, що мусив, за велінням імператора Авгус-та, покинути кохану дружину Віпсанію і взяти шлюб з його донькою Юлією. У цього мужнього чоловіка за-блищали сльози на очах, сльози розпачу. А випадкова зустріч Тіберія з Віпсанією на вулиці в Римі! Останнє побачення двох люблячих душ…
— Які живі сцени стародавнього Риму! — вигукнув Тао, коли вони вийшли на осяйний проспект. — Зав-жди пам’ятаю, — торкнувся долонею свого чола.
— А я не вмикала. Дала волю своїй фантазії…
— Що ж ти була уявляти?
Єва усміхнулась:
— Не "була уявляти", а просто — уявляла. Я уявляла, Адаме, майбутні осяйні міста на морських, річко-вих і озерних берегах, у горах, на піщаних островах… Простір, куди не глянь, над головою справжнє небо. І повітря — без рецепта…
В її грудному голосі було стільки мрійливості, захоплення, що й Тао почав мріяти разом з нею. Скільки архітектурних ідей виникло, поки вони ішли переходами, стояли на рухомих тротуарах, сиділи біля ставка. Особливо фантазувала Єва. Тут були і велетенські міста-піраміди, які можна споруджувати на мілководних ак-ваторіях, міста-гори в гірських місцевостях, висячі міста над річками, міста-веретена кілометрової висоти… Ну, звичайно, бажаючі можуть лишатися і в Кріотауні, можна ще спорудити Кріополіс у гренландській кризі…
— А вже був Центрум, — сказав Тао. — Сахара. Там жив великий народ — атланти, наші предки. Місто-конус, тераси обкручували…
— Оповивали, — поправила Єва.
— Так, оповивали, а на терасах — сади. Кожен мав сад!
— І такий проект наша цивілізація здужає втілити. Але треба поспішати, бо буде запізно.
— Чому?
— Я боюся, що рід людський перетвориться на рід оранжерейний…
Тао хитнув головою:
— Така людина, як ти, юна Мати, може бути творець завжди.
— І будемо! Ми з тобою будемо!
Все в ній сяяло щастям — і очі, і щоки, і примхливі губи,— юнакові кортіло приголубити її, але навколо снували люди, і він тільки усміхався.
Нарешті Єва похопилася і, насупивши брови, спитала:
— Може, досить цього мурашника? Нас чекає "Птиця"!
— Може бути, треба повідомляти нашого Стерничого.
— Якщо ти хочеш, підемо до Адміністративного Центру.
…Посередині великої напівкруглої зали, стіни якої займав комп’ютер, за пультом сидів сухорлявий, під-тягнутий Відповідальний Черговий. Він майже не відривав очей від осцилографів, що пульсували зеленим світ-лом. Коли ж на світній кривій з’являлася червона тремтяча нитка — сигнал перебою,— він одразу натискував кнопки, клавіші, і на екрані линули самі зелені хвильки. Для відвідувачів у Відповідального Чергового було зовсім мало часу. Минуло кілька хвилин, поки він обернувся.