— І Філія, і Земля…
З відкритого люка "Птиці" почувся писк, достеменно пташиний. Тао підхопився і швидко покрокував до апарата, махнувши рукою Єві.
— Виклик! Зв’язок!
Єва неохоче, як на прив’язі, пішла вслід за ним, ніби передчуваючи недобре.
І справді, всі їхні мрії і сподівання Старша Мати одразу ж перекреслила. Сеанс зв’язку почався, як зви-чайно, з вітання, а далі керівниця експедиції попросила Тао передати від імені всього екіпажу якнайщирішу подяку Єві за сприяння в здійсненні контакту, а самому залишити гостинну Землю. Свою програму вони вже здійснили і мусять стартувати до Філії…
Все це Тао переказував Єві, ніби автомат, а наприкінці думка про розлуку різонула його в самісіньке се-рце, хлопець задихнувся, умовк на півслові, безпорадно позираючи навсібіч.
— Що з тобою, Тао? — В голосі Старшої Матері забриніла тривога. — Чи ти забув про свій обов’язок?
Стерничий, що також дивився з екрана, торкнувся свого рідкого волосся, нахмурив брови. Хотів щось сказати, вже й рота розтулив, але Старша Мати заговорила знову:
— Ну ж бо, відповідай, Тао, що сталося?
Підвівши голову, юнак розпачливо сказав:
— Я так мріяв про Землю…
— Твоя мрія здійснилася, ти побував…
"Вона його забере… — бухало Єві в скроні. — А що ж? На її боці… Справді, він мусить… Але ж ми…" Стало жаль себе, клубок підкотився до горла. Чому в неї така гірка доля? Ще ж зовсім молоденька, а стільки розчарувань…
Слова порощали, як сухий сніг, Тао не все й переказував, і хоч Єву охопило нервове напруження, вона вловлювала не лише холодні інтонації. В голосі Старшої Матері їй чулося щось більше, щось людяніше, аніж офіційна турбота про члена екіпажу. Дипломатія? Боїться, щоб не скоїв чого? Та хіба він здатний на щось від-чайдушне? Лагідний, податливий, як віск.
Юнакове обличчя все хмурнішає, він кусає губи, відводить погляд убік. Чому така знервована Старша Мати? За довгі роки польоту була ж прихильна до нього, як ні до кого з екіпажу. А зараз…
Єва паленіє, наче охоплена полум’ям. Чи довго триватимуть ці тортури?
— Старша Мати забороняє,— нарешті каже Тао, і в голосі звучить безнадія.— Можеш на Філію? — Щось по-своєму передав на орбіту, відповідь прозвучала, як постріл.— На корабель не можна. Інструкція забо-роняє. Виходить…
"Що він запитував? — стрепенулася Єва.— Чи можу я покинути Землю? Невже хоче перекреслити моє життя? Любий мій…"
Невизначеність ситуації мучила її до фізичного болю — під ложечкою замлоїло, отерпіло.
Тао кинув на неї розпачливий погляд, немов благаючи порятунку. Вона ж тільки жалісливо осміхнулася. А що могла вдіяти? Хіба що взяти його за руку та повести звідси? Але ні, почуття вільне, і кожен обирає шлях…
Старша Мати і Стерничий на екрані перезирнулися, вона щось навіть сказала йому стиха. Вчений торк-нувся пальцями своєї розрідженої шевелюри, поплямкав, а тоді сказав:
— Це наша традиція, Тао, — шанувати Матір…
— Ще не було випадку, щоб веління Старшої Матері…
— Виховати з тебе зореплавця, — перебив Стерничий, — це була її мрія. Коли ти народився, прийшла звістка про загибель твого батька в далекому польоті. Вона вирішила, що ти його заміниш у космосі.
— А чому це…
— Вона твоя рідна мати — ось чому. Так, так, рідна. Бачу — ти вражений. Послухай, експедиція в на-прямку до Веги, в яку вона відправилась, несподівано застряла на довгі роки, і ти виростав…
Болісні, незрозумілі Єві перемови ятрили їй душу, клубок образи і гіркоти душив горло, але все-таки дів-чина трималась, та коли Адам, гамуючи хвилювання, затулив своє обличчя долонями, Єва не витримала, підве-лася і пішла до люка. Досить. Вона нікому не дозволить збиткуватися над собою! І якщо Адам поступився, то що ж… нехай.
Єва вже була далеко від "Птиці" — ішла не оглядаючись, по коліна в траві, а Стерничий все розповідав ошелешеному Тао його родовід. І, звичайно, продовжував мізкувати над своєю формулою — паралельно. Йому бракувало буквально однієї ланки, одного віртуального моменту руху, щоб опанувати кривизною дев’ятого по-рядку…
Нараз учений замовк, неначе до чогось прислухаючись, постукав себе пальцем по тім’ю — так, як ото дятел дзьобом по дереву, і рот йому округлився. Це вже була певна ознака, що вся розумова потенція сконцент-рована виключно на одному об’єкті.
— Тепер ти все знаєш, сину, — підхопила нитку розмови Старша Мати. — Звичайно, моя провина… — Тут вона зітхнула вже не як керівна, а просто як мати. Очі їй зблиснули, але сльоза так і не з’явилась.— Осісти на Землі, хоч вона й прекрасна, унікальна серед планет…
— Завершив! — раптом вигукнув Стерничий.
Старша Мати здивовано видивилась на нього, і під її поглядом обличчя ученого одразу набрало статеч-ного вигляду. Він сказав своїм звичайним стриманим тоном:
— Віднині залишається лише технічне завдання…
— Про що ви? — спитала Старша Мати.
— Я вивів формулу скорочення простору. Не десятки років відділятимуть Філію і Землю, а лише сім го-дин! Тао може залишатися на цій планеті. З допомогою землян оснастимо свій корабель…
— Сім годин польоту? — підвів голову Тао. — Неймовірно! То це ж Філія стане околицею Землі…
Материне лице відтало, вираз його полагіднішав і подобрішав. Тао перехопив її погляд — теплий, усміх-нений, і сам дитинно посміхнувся.
…Єва прикріплювала пузатого дирижабля до крайньої щогли, яка стояла понад потічком. Всі інші каряч-куваті опори вже були обвішані такими сизими стручками, ніби гронами дивовижного винограду. Розташовані на різних рівнях, вони скріплювались поміж собою тонкими, натягнутими, як струни, тросами. І зараз дівочі пальці спритно протягували кінець троса в петлі на "спині" дирижаблика. Та раптом на руку впала тінь. Єва озирнулась — біля неї стояв Тао, її Адам!
— Полетіли?
Він кивнув головою.
Єва покинула дирижаблика і з вигуком радості припала до його грудей.
— Я знала: ти прийдеш… любий!
— А це що побудувала? — кивнув на щогли з дирижаблями.
— Це місто майбутнього, архітектурна фантазія. В кожній такій повітряній секції, скажімо, тисяча квар-тир, на одній щоглі — п’ять чи більше секцій, уявляєш? Всі основні комунікації — в щоглах, на вершинах — вітряні електродвигуни…