Стерничий з нетерпінням чекав, коли нарешті з’явиться цей загайний Тао. Не відривав очей від екрана, стежачи за кожним його рухом з того моменту, як розвідник причалив і перейшов на борт корабля. Ох і повіль-но ж він скидає захисну спецівку! Нарешті тупає осьовим тунелем… Звичайно, Стерничий віддавав йому тільки частину своєї уваги і мозкової енергії. Одночасно стежив за показаннями численних приладів, за рухом різно-колірних змійок осцилографів, обмірковував третій, завершальний, розділ теоретичної розробки "Нова стерео-метрія космічного простору", прагнучи формулами пробитися на кривизну дев’ятого порядку. Формули вихо-дили занадто громіздкі, кривизна не давалася, вислизала, і це також нервувало.
Нарешті пневматичні присоски на черевиках Тао зачмокали в рубці Стерничого. Не припиняючи писати формулу, вчений стріпнув поріділим волоссям:
— Ваші повідомлення, Тао… Поясніть, що сталося?
— Можу ще раз повторити: я не помітив жодного міста.
— Отже, ви вважаєте, що людство загинуло? "Хитрющий старий, — подумав Тао, — потім скаже
Старшій Матері: поверховість спостережень, поспішливість висновків. Сидів би в своєму Центрі Наук та виводив формули, так пі, потягло в мандрівку…"
"Формула вийшла цікава, але не симетрична, — думав тим часом учений. — А ще ж треба ввести спів-відношення невизначеності…"
— Загинуло людство? Ні, я цього не стверджую, шановний Стерничий. Я сказав про міста…
— Так. Але це ж неймовірно. Ми знаємо, що головною прикметою Землі були міста. І ось їх немає, зник-ли. Спустошень ви не зафіксували. Може, процес техногенезу знищив своє творіння — людську цивілізацію? — Стерничий одірвав очі від формули, поглянув на стрункого хлопця. — Що ж ви пропонуєте?
— Я хотів би спуститися на поверхню планети, щоб там, на дні повітряного океану, безпосередньо…
— На дні океану… Так. Одразу видно, що ви поет, юначе. Гаразд, відпочиньте, а я тим часом обміркую план досліджень. А тоді — що скаже Мати.
"От уже сухар, — незлобливо думав Тао, прямуючи до своєї кабіни. — Мати поцікавилася б враження-ми, а він… Чи, може, вчені-адміністратори і мусять бути саме такими? Прикмета Землі… Який кентавр її закре-слив? Адже у хроніці мого далекого пращура Туо змальовано велетенську мозаїку гамірливих міст . І от ма-єш… Невже й наша експедиція невдала? А я ж мріяв…"
Юний Тао належав до покоління романтиків, що рвалося в космос заради нових вражень, мріяло про зу-стріч з людьми — їхніми далекими родичами. От і спорядили експедицію, він довго літав над континентами, і Земля, їхня пращурка, хлюпнула таке розмаїття фарб… Зелений і синій океани… Очі відбирає… А як же там, на поверхні?
Хлопець довго не міг склепити очей, груди йому розпирало і радісне, і журливе відчуття. Якщо земляни загинули, Філія лишилась сиротою… Самітною сиротою на весь бездонний космос… Адже ніде, в жодній Зо-ряній системі ще не відкрито життя. Та не може такого бути, щоб людство зникло! Хіба Природа виплекала мислячий розум для того, щоб знищити? Вони марили Землею — своєю праматір’ю, звідки вилетіли космонав-ти, що осіли на Філії…
Тао довго перевертався на тоненькому матрацику, слабенька гравітація корабля не втримала, він поплив угору і стукнувся об стелю. Після цього лежав не ворушачись, пригадував тисячолітні манускрипти, які розпо-відали про Землю, про політ легендарного Туо, що повернувся на Філію із земною дівчиною. Він невдовзі заги-нув, удосконалюючи апарат, але встиг написати, хоч і не повний, звіт про свою мандрівку. Тао пригадує — там ішлося про гострі суперечності, що роздирали тодішнє людство. Ядерна війна? Самознищення? В такому разі планета була б спустошена, обвуглена після атомних пожеж, а вона квітує! Навіть тієї пустелі, про яку згадував Туо в своєму звіті, тепер немає. Сам бачив — океан зелені! Щось тут не те…
Крізь плетиво думок пробивалося інтуїтивне передчуття якихось подій, але зосередитись на цьому Тао не міг — сон уже оповивав мозок.
Щойно пройшов дощ, виглянуло Сонце, і міріади краплинок — на листі, на червонобоких яблуках, на гіллі — спалахнули гострим блиском. Тао стояв, як заворожений, тільки примружував очі. Сонячне світло дро-билось на різнобарвні осколки, мінилося, переливалося відтінками од фіалкового до золотого. На Філії обмаль води, дощів не буває, лише туман, а тут він щойно був свідком прекрасного видовища — на цей густий і, здава-лося, безконечний сад в якомусь шаленстві ринула вода! Сріблясті цівки лопотіли в кронах дерев, розбивалися на бризки, шмагали його по шолому, по плечах. А гуркоти грому! Ще й досі у вухах… Яка тут буйна природа! Диво, та й годі.
Тао довгенько бродив по росяній траві — на ній також зблискували бісеринки, і вже хотів зв’язатися із Стерничим, висмикнувши антену з портативного передавача, що висів у нього через плече, коли раптом поба-чив людину. Все тіло його наче пронизало струмом, хлопець закляк, остовпів, навіть руки не опустив, так і тримався за металевий ґудзичок штиря. Людина, та ще й дівчина! Тенькнуло серце, защеміло в захваті. Не зво-див очей з її постаті, стежив за кожним її рухом — як вона ставала навшпиньки, і коротенька спідничка ще бі-льше оголювала її гарні ноги, як підносила руку і зривала яблука, дивився не так, як зачаєний мисливець, а як художник — на прекрасне творіння. Не дівчина, а музика, пісня! Учадів хлопець як стій. Якби в цей момент був тут Стерничий, то обов’язково поіронізував би з його кумедної пози. Але Стерничий — старший чоловік, а мо-лоді властиве захоплення.
Дівчина, певне, відчула його погляд і рвучко обернулася. О, сили космосу, як вона глянула на нього! В очах змигнув острах, але тільки на мить, дивилася зухвало, з викликом. Брови їй скинулися вгору, дівчина обу-рено і водночас насмішкувато вигукнула:
— А це що за потороча?
Раптом, помітивши, що він тримається за антену, кинулась, як пантера, і, муркнувши "Ага…", шарпнула передавача, і, розмахнувшись, брязнула об дерево. Знівечений, побитий апарат жбурнула в гущавину. Тао тіль-ки кліпав очима.
— Ось тобі, щоб знав, як стежити!
Стиснула кулачки і дихала так, що тремтіли ніздрі, — ану, мовляв, підступи.