Вона прислухалася до себе, до биття свого серця, до тепла руки свого коханого Туо. Чому їй так гарно на душі? Чому її радують галузки чахлого тамариску і стебла сухого полину? Що сіють в її душу зорі? А може, вони й не при чому, авжеж, так, це вона сама творить для себе красу, творить з усього — з темних важких дюн, із шовкового неба, з отих тіней і притишених шерхотів. Диво, та й годі. Аніта зітхає і притуляється щокою до плеча Туо. Ну, що ж це таке, звідки ці чари? Невже ж і Туо не скаже — він, такий знаючий і розумний?
— Не знаю, Аніто, — стиха каже Туо, — та й навіщо нам про це знати? Це вже щастя, що ми відчуваємо красу планети, красу буття. Мабуть, відчування — це теж форма знання… І — повнота душі…
Вони зійшли на високу дюну і зупинилися. Безмежна пустеля обтікала їх, як вода, змикалася поза ними і пливла до берегів ночі. Холодний пісок намагався засипати все живе, але не міг.
— А тут же був Центрум… — обізвався Туо. — Який витвір людського генія!
— А як ти гадаєш — побудують люди новий Центрум? — спитала Аніта, знову прихилившись до його плеча.
— Хочеться сподіватись, хочеться вірити, що прогрес таки прокладе собі дорогу і люди виплекають пла-нету-сад. Без отих димів і гуркотів, без сталевих обручів. Уяви собі апарати, мотори, двигуни, які використову-ють дарункову енергію гравітаційних і магнітних полів, кваркові енергостанції…
Туо замовк і деякий час наче прислухався до пустелі. Потім заговорив знову, і в голосі його Аніті почу-лися тривожні нотки.
— Незрозумілий якийсь оцей Фаусто Лабан… Криється від мене. Тобі не здається?
Аніта стріпнула головою:
— Я мало звертала на нього уваги, але… враження чомусь неприємне. Я не люблю мовчунів, такі люди здаються мені гордяками, а значить, пустими.
— Ні, — заперечив Туо, — Лабан мовчить не через гордовитість… Він мовчить, щоб приховати свої ду-мки. І я боюсь, що в Археоскрипті його найбільше цікавлять кварки.
— Чому ж ти боїшся цього?
— Бо для кварків людство ще не визріло. Навіть тоді, п’ятдесят тисяч років тому, це було передчасне від-криття. А тепер і поготів…
Туо мовчки взяв Аніту за руку і повів по вершку дюни. Ноги грузли в піску, лишаючи глибокі сліди, які одразу ж ховала темрява.
— Нам треба щось робити, Аніто, поки не пізно. Ти мені допоможеш?
Стиснула йому долоню:
— Про що ти кажеш, Туо?
— Про кварки.
— Та ні, не це. Чому ти запитуєш, чи я допоможу? Та я…
Не дав їй договорити, обняв за плечі і міцно поцілував. Гаряче дихаючи, прошепотів:
— Але це дуже небезпечно.
Аніта засміялася:
— Поцілунки? О, так, це небезпека…
— Не жартуй, люба, це може коштувати нам життя.
— З тобою я готова на все, чуєш, милий? На все…
Вона раптом крутнулась і побігла вниз, кинулася праворуч, потім ліворуч, щоб заплутати сліди, і коли постать Туо загубилася в нічній імлі, — впала за барханом, принишкла, пройнята дитинною радістю. "Ага, тепер пошукай мене, — думала, стримуючи дихання, — ти пошукай, а я спостерігатиму, як ти шукаєш… милий!" Туо спочатку гукав, а потім рушив, приглядаючись до слідів і щось весело бурмочучи. Ось він пройшов повз неї, Аніта мало не пирснула, та метрів за десять повернув і таки натрапив! Ухопив на руки, гойдав, як дитину.
— Яка ти в мене гарна, чарівна… Запам’ятаймо цю ніч, Аніто, оцю пустелю і оці зорі! Ти мені стала ще ближчою, ще ріднішою. Я впевнений, що в експедиції знайшлися б люди, які охоче допомогли б нам, але не треба їх залучати. Мусимо впоратись самі, розумієш? Самі. Завдання наше полегшується тим, що ніхто, крім одного мене, не знає мови Центрума, отже, й не прочитає документів з Археоскрипту. Ага, а на ньому знаєш що написано?
— Де?
— На тій грані, біля якої я стояв.
— А що?
— "Відкрити через десять тисяч років…"
— Виходить, термін давно минув?
— Дуже давно…
Вони помалу брели пісками, кружляли навколо табору, аж доки не почало світати. Наостанку Аніта рап-том спитала:
— А що таке смерть, Туо?
Він не здивувався з того, що вона подумала про смерть.
— Цього ніхто не знає, Аніто… — лагідно сказав і усміхнувся: — Можливо, це прояв життя…
Вмостившись у своєму гамаку, Аніта згадувала ніч, причаєну пустелю, слова Туо, його тривогу. Незчу-лася, коли й заснула. І приснився їй страшний сон. Побачила себе у якомусь великому будинку, себе й матір. Квартира неначе їхня, а будинок гігантський. Вийшла на балкон, глянула — ріг даху горить! Руде полум’я, ніби дикий звір, вгризається в покрівлю, б’є хвостом по стіні… Аніта вибігла на сходи, гатить кулаками в двері до сусідів:
— Пожежа!
А вони виглянули, знизали плечима — чоловік і жінка — та й зачинили двері.
Аніта прожогом на інший майданчик, дзвонить, стукає, кричить:
— Горимо! Наш будинок зайнявся!..
А з дверей — музика, видно, там танцюють, у них якесь своє свято, і ніхто не хоче й слухати Аніту. "Чи вони всі поглухли? — думає дівчина, поспішаючи від однієї квартири до іншої. — Адже горить, ще ж можна б погасити…" І знову стукає, гукає до хрипоти в горлі. А вони то сміються з неї, то сердито проганяють, то мовч-ки зачиняють двері. Аніті хочеться ридати з розпуки, крізь стіни і стелі, крізь усякі перегородки, серванти і ди-вани, столи і шафи, — скрізь усе, чим начинено дім, вона бачить хиже полум’я, відчуває пекучий біль. Ріже в очах…
Прокинулась. Сонце, знайшовши шпарину в наметі, кидало їй в обличчя гарячі скалки. Чути було гуркіт моторів і людські голоси.
31
Гелікоптери прибували один за одним і сідали в ряд, виставляючи наперед зелені животи. Товсті тулуби і довгі тонкі хвости робили ці апарати схожими на великих комах, а опукле скло кабін скидалося на їхні нерухомі, немигаючі очі.
З черева кожної такої комахи вистрибували солдати в касках, з ранцями за плечима і куцими автоматами в руках. Доки вони топталися біля машин, одвертаючись од яскравого сонця, їхні командири підтюпцем поспішали до намету Фаусто Лабана, щоб доповісти про своє прибуття. Незабаром військова частина зайняла кру-гову оборону, вкопавшись у пісок. На всі боки від табору, в центрі якого зяяв розкоп, дивилися цівки автоматів і кулеметів, угору підвели свої тонкі дула автоматичні зенітки.
— Почалася війна? — жартуючи, гомоніли робітники.