Археоскрипт

Страница 25 из 32

Бережной Василий

Цілую маму, і нехай мама скоро не жде і марно не хвилюється, розлука тільки почалася",

26

"А оце вже пишу мамі з Сахари. Атлаські гори бовваніють позаду. Гай-гай, скільки попереду простору! Ідемо на південний схід по скам’янілих пісках і день, і два, а навколо та сама пустеля. Пологі горби, сухі видо-линки, подекуди чахлі стеблинки. Пісок, пісок… А то щебінь, галька, гравій… Аж не віриться, що тут у давни-ну жила більша частина людства, росли сади, земля давала людям урожай. Туо каже: тому не віриться, що ко-жен змалечку знає — там Сахара, пустеля. Звикли до факту. А як подумати, то навпаки — не віриться, що пус-теля — природне явище. Чому пустеля? Звідки? Пустелі, твердить він, це опіки на обличчі планети, наслідок жахливих катаклізмів. І це, мабуть, так і є. Щебінь і гравій — може, це сліди Центрума? В цьому всі перекона-ються, коли ми знайдемо Археоскрипт.

Пошуки провадяться енергійно. Сахара поділена на квадрати, і Туо разом з Лабаном обслідують кожен квадрат гелікоптером. На борту встановили апарат, сконструйований Туо, його чутливий приймач зареєструє сигнали підземного маяка. Поки що не зареєстрував. Караван машин переїжджає з одного пункту до іншого, везучи пальне, інструменти і все необхідне, а гелікоптер все кружляє і кружляє понад пустелею. Машини військові, великі і надійні, Лабан дістав. Нехай мамця не турбується, ми тут добре забезпечені, навіть холодна кока-кола є. Справжній комфорт! Усі здорові, моя аптека, слава богу, не працює. Одне тільки дошкуляє: вдень жар-ко, а вночі холодно.

А якби мама знала, яка добра джерельна вода в оазах! Спочатку ми боялися дизентерії, а потім як розкуштували… Шкода тільки, що оази трапляються рідко, дуже рідко. А біля Ель-Уеда ми побачили краєвид, не-звичний навіть для Сахари. В піску — великі, овальні заглибини, неначе кратери. Там, на дні, на глибині в деся-тки метрів, ростуть гаї фінікових пальм. За піщаними валами не видно їхніх вершин, але цим благородним де-ревам там хороше, вони дають добрий урожай. Боже, якою тяжкою працею люди здобувають собі засоби до існування! Це безперервна, щоденна і щогодинна боротьба з пустелею — піски течуть, і треба увесь час зупиняти їх. А корінням пальми тримаються, певно, за той грунт, що був до катастрофи…

Від’їхали від Ель-Уеда, оглянулись — ковтнула його пустеля. Куди не глянь — піски й піски. Невже там за ними синіє море? Неймовірно. Ага, міражі. Це прекрасно. Бачиш вдалині озеро, добре знаєш, що то — міраж, але очі кажуть: озеро! Інколи з’явиться місто — біліють мінарети, вежі, зблискують вікна. Хлопці хапають карту, шукають, та де там! Ніякого міста немає ближче, як за п’ятсот кілометрів. Міраж. А я собі й думаю: може і все наше життя міраж?

Нехай тільки мама не подумає, що в мене поганий настрій. Інколи находить сум, особливо коли довго не бачу Туо. Гелікоптер базується все далі й далі на схід, поки ми дотягнемось — вони обстежують новий квадрат. Але більше як два дні Туо не витримує без мене, прилітає хоч на півгодинки… Якби знала мама, який він хороший! Яка це чесна і добра душа!

Хай мама не хвилюється і спить спокійно, коло нас все добре. Цілую!"

27

"Дорога мамусю! Ох, що в нас тут сталося… Краще б і не розказувати. Останній тиждень в мене з’явило-ся тривожне передчуття, і воно таки справдилося. Ну, хто б міг подумати, що наш кінооператор утне таку шту-ку? Бакенбарди, борідка, маленькі прудкі очі, спритні рухи і нечутна хода,— він мені завжди нагадував мавпу А особливо, коли зігнувшись крався за Туо, тримаючи напоготові свої хижі об’єктиви. Він переслідував нас не-відступно, Туо звик до нього, як до своєї тіні, а я не могла. Залишаючись із Туо на самоті, я нервово озиралась: чи не просунулись попід тентом палатки його скляні очі? Зрозуміло, такий тип не міг не помітити, що Туо у вільний час монтує якусь незвичайну апаратуру. А одного разу побачив і отого дивовижного діаманта…

Туо часто зітхав за своїм літальним апаратом, який загинув у Сахарі… Тепер, каже, діамант — наша на-дія. Якось я й пожартувала: не кажи "Надія", бо діамант з таким іменем приносить нещастя. Той купець, що вивіз його з Індії, загинув, коханка короля Людовіка, якій він подарував його,— загинула… усі, кому він нале-жав, померли не своєю смертю. Остання ось молода американка, гарна дівчина, якій діамант "Надія" дістався в спадок від бабусі, несподівано померла за таємничих обставин… Туо тільки усміхнувся: хіба може мінерал впливати на людську долю? А виявляється — може, та ще й як!

Втопивши свої очиці в діамант, кінооператор забув навіть про зйомки. Никав, як загіпнотизований.

— Це ж гігант, колос, унікум… — шепотів попеченими губами. — Скільки, цікаво, він важить?

Зважили — двадцять кілограмів! За всю історію людства ще ніхто не мав такого діаманта — ні індійські царі, ні єгипетські фараони, ні королі Британської імперії. Я сама вжахнулася, коли дізналася, що двадцять кі-лограмів!

— Сто тисяч каратів… — хрипів кінооператор. — Ні, цього не може бути… Це ж… мільярди доларів…

Та цей діамант унікальний не лише вагою. А форма яка чудова — октаедр у октаедрі! Видно шістнадцять граней, дванадцять вершин, здається, він бездонний усередині, безконечний. Такі в ньому відкриваються анфілади, що от ступни туди — і справді, перейдеш в інший простір, в інший світ. А чистий як сльоза… Ні, мама не може собі уявити, який то згусток незвичайної краси. Це треба своїми очима побачити. Як він сяє, як грає в ньому світло… А ще ж, розказував Туо, в ньому чудодійно зламуються невидимі силові лінії універсального поля — це й дає можливість зміщення простору і часу, потрібна тільки енергія для підсилення, до того ж енергія слабка, якісь невеличкі імпульси. Вся трудність у тому, розповідав мені Туо, щоб точно розрахувати силу імпульсу і напрямок дії. Для цього він робить якийсь фільтр. Ну, та це все таке складне, що нам його важко зро-зуміти, а мамі, певне, й не цікаво.

Так от, після того, як цей нещасний кінооператор побачив діаманта, з ним щось таке скоїлось. За кілька днів схуд, почорнів, тільки очі палали вогнем. Усі думали, що він захворів. Лабан пропонував йому поїхати до Тунісу полікуватись. Не схотів. Ночами бродив по пустелі, і я боялася, що його роздере лев — ще подекуди, кажуть, гривасті трапляються в Сахарі. Але нічого, походеньки кінооператора закінчувались благополучно.