Впали стрільчатії тіні на воду, місяць розлив свій напиток-отрую, дихання ночі пронеслося, й затремтіли у йому бажання…
Сни прийшли до тих, хто спав, життя наступило для тих, хто хотів… Стомленим – сон, серцю – биття, радість – бажанню, вбогим – кайдани й пута…
Не спиться їй… Душно…
Підвелася і сіла.
Нерівно й звабливо зіклалися зморшки тонкої, як павутиння, сорочки; вирізуване мереживо закрило груди і тільки місяць тонким хитрим промінням заглядав у очка дорогих мережанок.
Руки впали на коліна, попустились виточені плечі, а голівка закинулась назад… очи закрились і в темряві бачили щось…
По устах пробігав вираз скорботного жадання. Вони іноді журливо напіводкривались і вирізувався з-під них тоді рядок тонкого блиску якогось…
Ох, як душно! Душно як!..
Від білого ліжка мов полум’ям дише. Тихо в блакитно-темних кутках кімнати. Гострі тіні квіток пробігли від вікна геть по долівці й одна з них збігла на ніжку дівчині, круглий листок із стебельцем відмалювала на сніжно-білому тлі. Хитнеться нога – щезне листок, знов стане – і він, закоханий, знов припаде до того ж самого місця.
Вона стала ніжками на долівку й злегка стрепенулась усім тілом. Ліниво ступаючи, підійшла до вікна, обіперлася на нього…
Місяць усе своє світло кинув тільки на неї; залив, засріблив найменшу складочку сорочки, безліч разів і безліччю променів цілував усе тіло, кожний пальчик на ніжці, кожну пушинку оксамитових лиць…
Ох, як живлюче ллється прохолода в пожадливі груди! Хвилями… Як без кінця, без кінця п’ється аромат ночі й одно зідхання попереджає друге!
Солодко потягнулась вона усім тілом… Вигнулись гордою стрільчатою дугою груди; мов мокра, обмалювала їх сорочка, руки високо-високо уверх простяглися, – вся вона була стрілою до неба.
А ніч, все шепочучи, манила до себе, тихо говорили листки у садку, падала крапля з трави й грала діямантом між промінням місяця…
Тиха, тепла ніч… Тепла, тепла… Обіймає, обгортає все тіло ніжною втіхою і втомою… розніжує, підіймає очи, млосно й пожадливо тріпоче серцем…
…І мов у півсні, мов заворожена, вся скоряючись одному якомусь всесильному бажанню, ступила вона на підвіконня й легенько зістрибнула в сад.
Бузок бризнув на неї зо всіх своїх квіток холодними крапельками, – вона тільки радісно здригнулася й жартівлива, лукава усмішка промайнула у неї на пишних устах.
Не ховаючись, розкішна, в білій сорочці йшла вона по росяній траві, хвилюючи станом. Увійшла у тінь верб і сховалася там…
Тільки місяць заздро стежив за нею й ловив кожен момент, щоб обняти її промінням і грав на білому тлі сорочки плямами з світла і тіней.
От ізнов вона вийшла з-під верб – і як похопливо блиснув місяць до неї, як радісно заблискав і засяв!
Зігнулися й переломилися тіні від гілок і все бігли кудись назад…
…Тихо над річкою…
Прибігла хвиля, сказала щось до берега, до стеблини очерету і знов рухливо побігла; плещеться все підо дном човна і тихо його все хитає.
Шепотіння таємні якісь носяться над берегом… темно і моторошно під вербами: мабуть, холодно там.
А посередині річки, ввесь блискучий у сяйві кутої з срібла луски, простягся тонкий дракон. Далеко, аж у темряву комишів кинув він свій гострий і вузький хвіст.
І лежить на хвилях, і тихо колишеться і тремтить блискучим пером…
А викинеться десь із води безсонна риба, то ввесь стрепенеться дракон, зав’ється пристрасно-чудовими вигибами і суне все далі та далі свій хвіст у темноту берегової трави.
А потім знову заспокоїться на свойому широко розісланому зірчастому плащі, і тільки іноді по ньому, як і по небу, повагом проповзе неспокійна хмаринка…
О, як тихо! Як божественно тихо!..
Плескоче, плескоче хвилька у човен одноманітним, дивно прекрасним звуком – і слухаєш довго її, а вона тільки плескоче, тільки говорить краплею до краплі…
І під тихий акомпанемент того плескоту хвиль, в глибоких душевних акордах і мельодіях, не розкриваючи уст, заспівала вона гімн ночі…
Солодко полився він палючим струмком з її душі, полетів над вербами і навіть срібний дракон серед річки перестав ворушитись і, припавши до хвилі, заслухався гімну того…
Вона співала!
О, фантастичная ніч, як люблю я тебе!
Розвиваєш свій пишний стяг, малюєш дивне на ньому – й знову звиваєш його у велику-велику просторонь темряви.
Вся одразу дишеш прохолодою, підіймаєш тим холодом груди, а потім… потім обпалиш безсердечно – і загориться кров, заб’ють, затуманяться її джерела.
Дивовижні, невидані ніким і ніколи образи малюєш ти в своїх чарівних, стрільчастих тінях, в свойому невірному вибагливому світлі!
Там, де звикло байдуже око бачити буденну, сіру площу, там, де сама найбистріша летюча фантазія не збудує ні одного достойного образу, – там в момент один твориш ти пишно-прекрасні чарівні фантоми, загадуєш загадки, що їх ніколи не розрішити пильному розумові – о, фантастичная ніч!..
Ти, ти!.. Це ти кидаєш безліччю звуків у звикле лиш до гуркоту вухо і вражаєш його тисячею невідомих чар. Ми важимося – важимося розгадати твій символ таємний – і падаємо в безпоміччі!.. А ти знов смієшся і плачеш, знову здалека вієш тихим диханням, сиплеш астрологічні гієроґліфи – о, фантастичная ніч!..
І міцно все засипляє в тобі, все сіре і мляве. А те, що живе – збуджується раптом і просить життя… Вогонь пристрасті бурхливим потоком ллється в істоті, пробігають блискавкою палючі жадання, і мозок безсилий кидає даремну боротьбу свою… І в буйних сплесках дикого танцю, орґіях скриків і звуків, божевільне тремтять і б’ються нерви… В тобі це, в тобі – о, фантастичная ніч!..
А як блищать в тобі очи!
А яким гарячим полум’ям дишуть уста – і немає тих холодів, що змогли б загасити вогонь той: він запалює навіть арктичні льоди.
І в твою темряву, – о, фантастичная ніч, – в твої чорнії хвилі простягаються тремтячі руки, лоні пишно-палючо розкриваються назустріч… Припасти, припасти до них і висмоктать отруту тую, що влила ти туди, ти – о, фантастичная ніч!..
І вся наповнена жадливою сумішшю всяких бажань з палаючим від таємних огнів обличчям, сідає вона в човен, бере весла й дужою, зміцнілою рукою відштовхується від берега.
Зашепотів човник, сповзаючи з трави, хлюпнув дном на груди хвилі і швидко виплив на середину…