— Чи ви скажете мені правду? — спитала вона лікаря.
— А чом же не скажу? Скажу.
— Ну, глядіть жеГ Говоріть правду, тільки правду, не ви-кручуючись, просто. Одне слово:-чи видужаю, чи вмру я?
Калина здивувався.
— Господь з вами! — відповів' він.— 3 чого се ви взяли!.. Ще тиждень, і ви встанете...
Недужа глянула на нього, г знов йому показались її очі не звичайними п, а тими електричними,, котрі він бачив у перший вечір недугу...
— Так не вмру?^— допитувалась вона.
— Чим хочте поручусь, що ні.
— Ну, добре! Глядіть же, бо у мене є велика тайна,.. Я їі повинна сказати...— недужа на хвилиночку замовкла і далі тихо промовила,— сказати вам...
— Мені? — дивувався лікар.
— Еге, вам, іменно вам, тільки вам і більш нікому... Не дивуйтесь! Не дивіться так чудно на мене... Коли ви правду кажете, що я видужаю, так нічого спішити, я й видужавши скажу... А коли думаєте, що я вже не встану, я мушу тепер сказати... Я не хочу заносити в могилу своєї тайни~.
Лікар не знав, що казати: і туди гаряче, і туди боляче... І недуг йому здавався страшним, тяжким, і промовити "бог знає" — у нього нехватало сили... Він не був твердо завірений, що недуг не візьме іншої, небезпечної для життя путіу але сказати це недужому — нт, не можна!*.. Лікар мовчав.
— Що ж мовчите? — питала Марина-— А я ж прохала у вас правди! Говоріть правду! Смерть мені не страшка... Коли вмирать, то день терять... Так умру?
— Колись умрете.
— Я не про "колись" питаю вас. Се я й без вас знаю, що живою не опинюсь на небі... Але не "колись", а на сей раз! Чуєте?
Вона взяла його за руку і пильно-пшіьно глянула йому в вічі.
— Ні, ні! Не вмрете... Не повинні! — якось наче скрикнув Калина і встав з свого місця. В сих коротких, словах його, в цьрму "ні, ні!" можна було запримітити незвичайну ноту: якимсь сердечним криком, якимсь пекучим болем віддавала від себе відповідь лікаря...
— Чого ж ви встали? Сідайте знов... Я вам вірю... Вірю, що на сей раз не вмру... Ну, і добре!.. Видужавши, я вам скажу свою тайну.
V
Запізно вночі вернувся Калина додому. "Я вам скажу свою тайну" — віддавались в ушах його Маринині слова... "Вам, іменно вам, і тільки вам".— "Чого ж се так, що тільки мені? Яка у неї тайна? Чим таким я завірився їй так, що вона свою тайну ввірить мені, а не кому іншому?.." Такі гадки снували у голові Калини, не даючи йому ні сну, ні спокою. Та він і не мізкував про сон: не сон у нього був на думці! Сяде він біля столу, замислиться, сидить, гадає; схопитьсяі, закурить папірос-ку і почне бігати з одного кутка хати в другий...
— Що ж се таке діється зі мною? — спитав він голосно сам себе. Зітхнув Калина; серце його розширилось і відтіля вилетіло те слово, якого він довго не смів сам собі промовити. Слово "я її люблю!" Та чи се справді ж? А серце в відповідь до нього: "Для любові нема ні московки, ні циганки..." — Так, так!..— розмовляв Калина сам з собою, ходячи по хаті.— Так, я її люблю, тоблюї.. Московка! Гм, хіба серце на се вважає? Хіба воно шукає національного відгуку? Ні, йому потрібен відгук серця дівочого, люблячого... А чи те серце буде у московки, чи в польки, чи у німки — все одно! Воно серце, воно л ю б и т ь, і в сьому, тільки в сьому вся сила, та сила, котра навіки зближає мужчину і женщину!"
І знов Калина ходить по хаті і знов собі мізкує-гадає: "Ну, люблю, люблю, а чи любить вона мене? А коли любить, то що з того? Хіба що з сього буде? Даремна річ!.. Овва! А хіба закажеш серцю, хіба воно вважатиме на те, чи буде що з того кохання, чи ні? Ну, певно, що не буде, та хіба зупиниш його? Хіба приневолиш не кохати? Не буду я його неволити, хай кохає — кого знає!.. Що буде, те й буде!.. Не всі ж тії вінчаються, що вірненько кохаються. Аби вона мене кохала — от і усе! За одну хвилину щастя-кохання, господи, скільки-то літ можна віддати отакого життя, яке я тепер справляю... Будь же, що буде! Кохай, моє серце, люби! Я тебе не неволитиму!"
Стало влсе дніти надворі, як Калина сплющив очі і заснув. Минуло ще тижнів зо два, поки Марина зовсім одужала.
Марина була сирота. Після батька вона зісталась п'яти літ, а після неньки десяти. її і старшу сестру Надежду забрала до себе рідна їх бабуся по матері. Але тут мало звертали уваги на виховання сиріт. Та й нікому було: бабуся була стара вже, вважала тільки на те, щоб діти молились богові, щоб були гаразд "до лиця" одягнуті, щоб не пропускали служби божої та щоб біля них була гувернантка. Син її, дядько сиріт, був чоловік з природи здорового та малоосвіченого і розвитого ума, а до того на його руках було велике крамарське діло. Не мав він часу піклуватись про освіту і виховання своїх небожат. Взяли до дітей гувернантку з Москви. Се була інститутка — з патріотичного інституту, дівчина вже немолода, літ за тридцять, з себе негарна, непоказна, більше мовчала, ніж говорила, і ще менше мислила... Нагадувала вона доброго старого кота. Всю увагу в освіті гувернантка звернула на французьку мову і музику, а в Марини якраз не було вдачі ні до мови, ні до музики... їй подобалось Євангеліє, іменно його історична частина про Христові муки... Не вподобала її гувернантка, ославила її дівчиною лінивою, непокірною і без розуму. Перемінили гувернантку, привезли другу з Москви ж таки, панну Уткіну. Строге, серйозне лице Уткіної, але з.виразом розуму і волі, спершу лякало Марину; потім вона до нього привикла. Вчиться Уткіна не приказувала Марині, а радила, і вчення в них пішло добре. Уткіна давала їй дещо прочитати із Пушкіна; познайомила її трохи з історією і, може б, і навернула те, що було вже пропущено, та, на лихо, не пройшло й трьох місяців, як вона занедужала і вмерла. Більш гувернанток вже не брали, і Марині ніхто вже не суперечив вчитися, "як сама знає". Так вона росла й зросла собі спокійно, не спішачи. Що найкращого було у Марини — так її голос. Заговорить вона — і мов дзвенить срібло молодих, дівочих, чистих літ. У духовній стороні найбільш розвилось релігійне чувство і прихильність до вбогих і старців, а тих і других вона бачила круг себе доволі. Євангеліє до того мало вплив на розвій у Марині остраху зневажити або зобідити слабішого. Вона любила Христа більш всього і всіх, любила його глибоко, міцно, але якось боячись. Людей силкувалась "усіх однаково любити". Одне слово: Марина на сімнадцятому літі була натура не зіпсована, хоча й неосвічена і без розвою.