Завадовський. Якщо вона існує.
Лазарєв. Існує! Невже можна сумніватися в тому, до чого прагнеш!
Т о р с о н. Вона існує!
Завадовський. Припустімо.
Лазарєв. Іване Івановичу, вона не може бути далеко. Де бути їй, коли вона тут?! Дивіться: ось мис Горн, Добра Надія, ось Тасманія...
Завадовський. А посередині ми. З водою в про-гнилому трюмі замість дров. А на борту зима.
Вбігає вахтовий:
— Дозвольте, вашскобродь! Земля!!!
Всі кидаються на бак. Погода похмура — туман і дрібний сніг. На південному сході і на південному заході губляться у млі крижані поля.
На салінгу. Бачу бурну птицю!
На б а ц і. Он-он! Димчастий альбатрос!
Завадовський. Хто доповідав,— земля? На салінгах?!
На бом-салінгу. Альбатрос і бурні птиці! Три! Чотири!
Лазарев. На салінгах! Хто кричав — земля? На салінгу. Привидилось! Двічі! Бачу бурні птиці!
Лазарев. Бурні птиці! Чуєте? Ось вони! Бурні птиці, яких ніколи не буває в океані!
Торсон (в туманну імлу). Щезни, тумане! (До Лазарева). У мене таке почуття: щезне вмить туман — і перед нами земля!
Лазарев. Хто кричав?! На салінгах! Хто доповідав — земля?!
Завадовський. Аби та якби. На салінгах!!! Вперед дивитись!!!
На салінгах. Знову птиця!.. Зникає!.. Зникла!
А перед ними справді була земля. За крижаним бар'єром, всього лише за двадцять миль, окутана туманом, простяглася таємнича Антарктида.
Кораблі рухаються вздовж її крижаного бар'єра. На палубах, уп'явшись очима в туман, застигла в крайньому напруженні вся команда.
Лазарев. Це прибережна крига! Крижаний берег материка! Дивіться: він підвищується до півдня!.. Краї обламані... Панове! Дивіться, як обламані краї!
Торсон. Прямовисно!
Беллінсгаузен. Прямовисно. Так і запишемо в корабельному журналі.
На бом-салінгу. Бурна птиця! Друга!
Лазарев. Це берег!.. Невже ви не бачите?!
Беллінсгаузен. Я бачу кригу, схожу на берег.
Торсон (до Симонова, тихо). Двоє дивляться вниз. Один бачить воду, другий зорі.
Завадовський. На марсах, салінгах! Дивитись вперед!..
Чути. Єсть дивитись вперед!
На фор-салінгу, дуже високо, обнявши обмерзлу стеньгу однією рукою і увесь подавшись вперед, вдивляється в туман Федот Разгуляєв.
В океані гуляють родини китів. Над китами кружляють птахи.
— На салінгах! Примовкли! — кричить вахтовий лейтенант Торсон.
— Праворуч по борту! Три! Чотири... Багато китів!..— відповідає з салінга матрос Яциновський.
— Відставити! Все китів лічиш! Дивитись вперед!
— Єсть дивитись вперед!
На баці "Восток" шкіперський помічник Федір Васильєв і група матросів показують Беллінсгаузену забитих птахів. Падає сніг з вітрил.
— Ось знову ластівки, вашскобродь, дивіться. Ось дзюбочка, перепоночки. Помітили? Берегова це пташка. Не морська!
— Так! Запишемо в корабельний журнал. Чудесна пташинка.
Васильєв переглядається з матросами. Беллінсгаузен помічає, що в останні дні матроси й офіцери всі схвильовані. Він і сам схвильований. Ознаки близькості невідомої землі не дають йому спати вже майже три ночі. Але чому, крім хвилювання, всі начебто ще невдоволені чимсь, пригнічені? І навіть не чимось, а саме ним, командиром "Востока"?
Група матросів підштовхує вперед корабельного кока Адама Тауса.
Беллінсгаузен. Ну, що там? Знову птиця?
Т а у с. Сарізаль оцей альбатроз. Прошу, путь ласка... Мох в шлунку... Васкорот.
Торсон. Свіжий мох скалистих берегів!
Беллінсгаузен. Запишемо: мох. Справді, мох свіжий. Молодець, Адам!
Т а у с. Рад старат, васкорот!
Швидко зійшовши по трапу, підходить Лазарєв з великим птахом у руці. Падає сніг з вітрил. Увага!
В трюмі "Востока" по пояс води. Шумить, переливається, плеще. Є навіть свої хвилі в трюмі. На хвилях носяться уламки дерева, діжки, ящики. Опущені в трюм гармати стирчать мокрими жерлами, створюючи картину катастрофи. І хоч працюючі в трюмі матроси вже звикли до цієї картини більш ніж за сто днів, у конопатника Андрія Єрмолаєва опускаються руки. При найменшому повороті судна теча збільшується. Чути, як у темних кутках б'ють вже цілі струмки. І цей нестерпний, невпинний рип переборок!
— Все прогнило к лихій матері!
Андрій Єрмолаєв, тихий архангельський хлопець, в знесиллі махає рукою. Темінь навколо, шум, рип, про-гниле дерево. Безодня внизу і навколо, і від усього цього вони відділені мізерною, гнилою дерев'яною стінкою. А роботи день і ніч, день і ніч. В бурю гірше, ніж на палубі: своя вода буквально вбиває.
— Тьфу! І це називається південь! Лід у серпні — це як розуміти?! 1
— Каторга, а не південь! — чується з темного кутка застуджений голос коваля Петра Курлигіна.— Тягни, не бачиш!.. О, будь ти прокляте! В Південний полюс... Анта... Антаніду!.. Біс її вимовить!
— Хе-хе! Думав, тут тобі Гонолулу,— насміхається завжди безжурний Юхим Гладкий.— Сонце смалить, жінки голі, король чорний, райські пташки на деревах... Качай! Хитається!..
— Ну, ти, хохол! Все тобі смішки,— Андрій Єрмолаєв явно заздрить благодушності Гладкого.
— Знову ж, пунш дають: по склянці! При такому холоді. Хіба це діло?! — хрипить Курлигін.— Ну скажи мені, чи діло це? Дві склянки на добу. Ти дай мені раз у три дні, але щоб я почув...
— Еге! — згоджується Гладкий, качаючи помпу.— А вивихи як вправляють! Заходжу до лікаря Галкіна. Балкою мені вивихнуло щелепи. Вся морда пішла отак. Болить, ну, спасу нема. Так що ви думаєте? Кулаком мене в вухо — хрясь!
— Галкін?
— Еге.
— І виправив?
— Мабуть, так, бо я зразу якось почав говорити. Вашскобродь, кажу, сорому у вас нема! Отак неблагородно щелепи виправляти! Що я вам — француз? Сміється — хи-хи-хи... Хірургія.
— Прокляте, каторжне місце! — зітхає Курлигін.— Одні пінгвіни!..
Відчиняються двері. На хвилі, в бризках — канонір Гаврило Чигасов:
— Братці! Лейтенант Лазарєв з "Мирного" птицю привіз. Як тутешня кряква або курка! Вся палуба гуде! Сьогодні, кажуть, ми втретє підійшли до землі.
— Невже земля? Братці! Чуєш, Гладкий?!
— А-а!.. Курочка не птиця, Антаніда не земля. Берег чи вода — тепер одна ціна. Давай одкачувати, бо всі затонемо до ночі.
В цю мить з брам-реї шлюпа "Мирный" марсові Єр-молаєв і Блоков раптом побачили землю. Вона виникла перед їх очима в туманному просвіті в кількох милях зовсім ясно, з високою сніжною вершиною і рядом менших гір, що відходили праворуч.