— Що ти, брат, таку кирею чорну надів сьогодні на душу, а? Це ж добра воля: хочеш — іди, не хочеш — вернись...
Гордієнко:
— Я піду. Ти хочеш востаннє зачепити мою "міщанську душу", так? Ні, ні, не крути головою, бо це так. Ти думаєш, я боюся? Ні. Мене охоплює жах... Адже це все — абсурд, ненормальність, розумієш? Я не бачу тут ідеї, жодної ідеї, крім голого розбою.
Гордієнко іронічно посміхнувся й якось боляче говорив далі:
— Вона Андріянові з Сергієм ясна, але ти, Костю?.. Видумав: "анархісти", де тут хоч зародки анархії?..
Кость іскрився:
— Правильно, Васильок: ідея Андріянова ясна, бо він бачить мед тільки тоді, коли говіє в церкві... І лінія ясна: не взяли правом — візьмемо кулеюі Ет, покинем цю нудну філософію, Васильок! Ти скажи краще: дуже любить тебе Женя?..
Гордієнко з іронією зачепив Костя:
— Хіба "залізні люди" розуміють любов?
— Пир-х-х-х! Зай-зай, бий!
Кость гостро наказав: "Не стріляй!"
На два боки розчесалася кучерява гречка й затремтіла росою на спині зляканого зайця.
Хлопці засміялись, а Андріян тихо проказав:
— От, сволоч, дорогу перебіг, не харашо...
Всі мовчки брели гречками. Йшли помалу, прислухалися, й кожний, крім Костя, думав: "Стережуть, гади, а треба ж якось узяти..." Думали в’яло, тупо.
Один Кость давно рішив, як ограбити пасіку, спокійно ступав босою ногою на вогку землю й думав про красу степу, Соню... Любив він Соню, і жаль за нею — чорний жаль, туга.
Спить степ... Поклонилась на шляху верба.
Спить... Буйний чуб пашні поклав ніжно до землі, омив росою, привітав на добраніч колосом зорі й заснув.
Спить степ. Крізь сон до зір посміхається, хилить кучеряву голову до Дніпра й сонний живе, як причинний; десь пустив із розхристаних зелених грудей ключ молодих утят, сполохав зайця, перепілку сонну, мов попівну, обніжком перегнав, поставив на варті коло битого шляху сиві верби, покотив до нори жука грудку, закрив її, зашумів, заборсався під нашими ногами, як дитина спросоння, й заснув.
Тихий, чарівний...
Кость криво засміявся, заклав руку за пасок і якось кумедно поспитав Гордієнка:
— Залізні, кажеш, не мають любові? Правда, товаришу (він любив це слово, як пам’ять про смерть сірого чоловіка кухні). Не мають... Але нездужають на неї"* Любов залізних — біль.— Він похмурився: — Ет, вічна сентиментальність!
— Це примари степу, Костю!
Кость засвітив по-вовчому свої очі й різко, наказом кинув хлопцям:
— Скоро там, Курко, скобли з вуликами випливуть?
— Цей-сс-с...
Хижо прорізав повітря своїм голосом Сергій, і всі схвильовано спинилися.
Кость спокійно витяг револьвера.
На горбах манячили, як сотня солдатів, червоні вулики; виблискував проти місяця критий залізом курінь, коло нього куривсь вогонь, і тільки мріли через обніжок чорні тіні пасічників, і було чути тихий гомін.
Кость тихо наказав хлопцям:
— Лягай за обніжок... Треба розвідку, порадиться...
Всі мовчки лягли і ждали; праворуч Костя ліг Сергій, ліворуч — Андріян, і слухали, а він тихо, але рішуче почав:
— Сунься до нас, Васильок...
Гордієнко, блідий, переляканий, підліз черевом ближче і ждав: це була пасіка його дядька, дяка, і трьох багатих селян...
В голові Гордієнка стукало, як молоточками: "Уб’ють, а сором який для сім’ї — злодій, злодій... Кость же казав, степовчанська пасіка, а це ж наша... уб’ють… злодій, а Петренко?.."
У нього блискавкою зацвіла думка —"тікати назад, крикнути?"
...Однаково... Впала тихо краплина роси на стебло гречки, й Гордієнко рішив: "Що буде... треба до кінця..." Обтер без волі рукою піт на лобі і, важкий, увесь мокрий, ждав.
Кость знущався з нього далі:
— Тільки не пускать слини, хлопці...
Він пильно глянув на Гордієнка.
— Зараз я з Куркою полізу на розвідку, понімаєте? А план такий... Дай, Васильок, одріз Курці...
Гордієнко мовчки віддав.
"Не вірить..." — майнула в нього думка.
— ...План такий: розвідку — скільки їх, і тоді нальот: я, Андріян, Сергій і Курка... Коли я гукну з кольтом: "Бандіти здесь?!", хлопці вилетять, і Сергій скомандує баском: "Цеп, впірьод!" Да. Прискочимо до куреня: "Лягай!" Вони подумають, що це міліція облаву робить, перелякаються, а ні...
Він глянув у люті, гранітні очі Сергія й додав:
— На той бік! Ми — анархісти, хлопці... Да, забув: боже сохрани — паніка; гаси на мушку, а не тікай, бо... Тільки кому ж я кажу?!
Кость посміхнувся й тихо прошептів до Курки:
— Пішли!
Він іще раз оглянувся до Андріяна, наказав взять на мушку вогонь коло куреня, витяг револьвера і поповз черевом, мов зелений гад, гречкою.
Курка повз поруч із Костем: обидва дикі, страшні, як примари сонного степу...
Пасічники не спали. Вогонь дотлівав і кидав маленькі іскри, як скалки сумного сміху. Вони падали на постать пасічника Петренка, і його чорне засмажене обличчя на киреї було схоже на велику головешку, тільки під шиєю мінилось міддю тіло й долітав крізь сон тихий свист до хлопців... Він спав.
Кость серйозно боявся тільки Петренка: "Ціляє, проклята душа, здорово!"
Він приклав вухо до землі й заслухався... Дід Яків розказував напівсонному дякові про косовицю, й обидва косили очима сон...
— Незабаром на світ поблагословить... Да, так я не доказав вам, Павле Кириловичу, хіба тепер така косовиця, як раніш була? Пошкребе косою під сонцем, підкача колоші — й гайда покурювать: хай коситься!
— Харашо. Рушниця стоїть над Петренкам... Бачиш?— Кость іздавив очима на Курку.
— Бачу...
— А то було: чуть світ, не встигне небо зашаріться, встали рано, до зорі, коси поклепали! Оглянулись, а лугами сива роса вороніє: в ручку стали. Ай-яй-я! Махнеш косою — трава шумить, пирхне підкошений деркач, кров на косі, зелена смужка — слід у траві, а покойні батько було вперед: "Придавлюй п’ятку, а носком угору!"
— Поет...
Скривився Кость, посміхнувся, й тихо поповзли назад; тільки дід Яків захоплено оповідав далі:
— Та як задзвенять коси лугом, як зашумить під ними росиста трава...
Гордієнка підкидала тривога, як у гарячці, думки мережились і тяглись мізком, мов сірі линви... страшні стукали молоточки: "Уб’ють... Женю... Женю?.. Ах, чого я такий мізерний, чого я не Кость?!"
"Женю?.."
І застиг: думка залилась неначе розтопленою смолою.