У день першої пороші успіх сприяв не всім членам бригади. Матвій з Маркіним швидко знайшли свіжі сліди кабанячого табуна. Свині розбрелися і мирно паслися в густих ялинниках. Після довгого скрадання Матвій не стримався і вистрілив завчасно по кабанові, який стояв у густому горішнику. Куля зрикошетила, табун злякався і, зірвавшись з місця годівлі, помчав, не спиняючись.
Розпалені мисливці довго переслідували кабанів. Наштовхуючись на дерева, вони скидали на себе цілу зливу кухти. Одяг швидко намок. Знайшовши сухий кедр, звіробої підпалили його. Коли дерево, підточене вогнем, впало, вони стягли в загальну купу уламки стовбура й гілок. Біля гарячого вогнища висушили одяг, зварили нехитрий обід. Сили повернулися до них, але день хилився на спадок. Тепер уже не догнати кабанів. Залишалось одне: повертатися в зимовище, може, дорогою пощастить.
Зійшовши в глухий видолинок, Матвій натрапив на ведмежий слід. Він петляв по косогору, тягнувся до кожного великого дерева.
— Гімалаєць пройшов, барліг шукає. Може, вистежимо? — запропонував Матвій.
— Наче пізно вже, але йому ніби по дорозі з нами, можна й пройтись.
Поглядаючи на сонце, що швидко котилося до обрію, звіробої додали ходи. Вони не були впевнені, що ведмідь заляже в барліг, і тому сторожко скрадалися по сліду. В густих заростях модринника слід здався особливо свіжим. Ведмідь то йшов старими кабанячими стежками, то здирався на повалені дерева. Цікавлячись сухостоєм, він завертав до кожного пня, обходив довкіл, на деякі залазив, обстежував дупла. Закаляв лапи коричневою порохнявою і тепер лишав темні відбитки на чистому снігу. Затамувавши подих, просувалися мисливці, боячись наполохати звіра.
Попереду з'явилася велика стара модрина, сліди вели до неї. "Заліз!" — в один голос полегшено прошепотіли мисливці. Обережно обійшовши кілька разів дерево й уважно вивчивши на його поверхні свіжі подряпини ведмежих кігтів, вони побачили на великій висоті чорний отвір у стовбурі, недавно прогризений ведмедем. Відійшовши трохи вбік, порадилися.
— Знизу дерево міцне, порожнечі немає,— зауважив Матвій.
— Так, здається, високо лежить. Як виживатимемо? — побивався Маркін.
— Може, його кулею поворушити?
— А якщо ти наповал його в дуплі вкладеш? Тоді, хочеш не хочеш, рубати доведеться, а таке одоробало та в дві сокири — за день не впораєшся. Давай залишимо до іншого разу,— остаточно вирішив Матвій. Супутник не заперечував. Не прив'язуючи собак, мисливці повернулися в бік зимовища.
Сонце сховалося за лісисту сопку, але небо ще довго сяяло голубінню. Поволі тьмяніли на ньому золоті хмари, і густі сутінки почали затягувати вузькі паді, порослі темним смерічником і кедрачом.
Перший в хатину повернувся бригадир. Він приніс лосячу печінку й, порізавши її великими шматками, поставив варитися. Потім прийшли Степан з Кіндратом, зняли з плечей рюкзаки з кабанячим салом і м'ясом. Тепер цими продуктами бригада була забезпечена вдосталь.
Напилявши вогких ясеневих дров, мисливці розвісили свій мокрий від снігу одяг біля гарячої пічки, а самі полягали на піл. Приємна млість після важкого дня скувала їхні натомлені тіла.
— Ну, хто що добув? — спитав бригадир.
Степан розповів, як під час відпочинку на сопці несподівано на них вийшов великий табун, як вони вибили з нього чотирьох кабанів.
— Кабан ситий іде! — додав Степан.— Гла-адкий! Сікачі вже з табунами ходять: певно, гін цього року ранній буде.
— Вам пощастило! Та і я маху не дав — одного лося добув. Правда, бик хоч і великий, але худий: після гону вони завжди такі. Але все-таки м'ясо. Щось Матвія з Маркіним довго немає. Далеко, мабуть, забилися. Одначе, печінка, здається, вже зварилася, глянь-но, Кіндрате.
З-під кришки каструлі вихопилися клуби духмяної пари, і всі враз відчули, що не на жарт зголодніли. Але вечеряти не сідали, чекаючи своїх товаришів. Кіндрат підкинув дров у пічку і прочинив двері на вулицю. В отворі з'явилася вузька смужка темного неба з нечастими яскравими зірками. Десь неподалік кричав пугач.
Ліниво гавкнувши, Рябчик сповістив про наближення решти мисливців. Невдовзі до відчинених дверей підбігли собаки, зарипів сніг, і двоє промисловиків повісили на гвіздок, забитий зовні в брусовану стіну, свої карабіни. Бригада зібралася в повному складі.
Дівчина-мисливствознавець
У Далекосхідному відділенні науково-дослідного інституту хутра готувалися до польового сезону. Наталка Суходольська — вчорашня аспірантка — нетерпляче чекала, коли нарешті, достане можливість почати самостійну роботу.
Струнка, з розкішними русявими кучерями, які вільно й граціозно торкалися плечей, з усміхненими синіми очима, вона швидше була схожа на артистку, ніж на біолога-звіровода. Дівчина не раз відчувала на собі недовірливі погляди співробітників, і ось тепер вона хотіла довести, що чоловіча професія мисливствознавця їй цілком під силу. Щодо сміливості та витривалості, то вона не поступиться деяким юнакам, а безмежна любов до обраної справи, наполегливість у подоланні труднощів необхідні, на її думку, рівною мірою у будь-якій сфері діяльності.
З якою радістю складала вона спальний мішок і спорядження в новий, вражаючих розмірів рюкзак! Нарешті вона залишить свій осоружний тісний кабінет, заставлений шафами з книжками, черепами та польовими звітами, й опиниться у північних джунглях!
Шлях Суходольської та лаборанта Соловйова пролягав до Сікачі-Аляну, куди мали дістатися машиною, а звідти на нарті разом з провідником-нанайцем повинні були піднятися на Сіхоте-Алінь.
Завантаживши в "газик" рюкзаки, лижі та зброю, розпрощавшись із співробітниками інституту й одержавши напутні поради, що закінчувалися побажанням успіхів, Суходольська і Соловйов нарешті втислися в машину. Причинилися дверцята, і бувалий в бувальцях "газик" помчав сповнену найрадужніших сподівань Наталю до засніжених відрогів Сіхоте-Аліню.
До Сікачі-Аляну доїхали засвітла, але все ж довелося тут переночувати. Вранці вони разом з провідником, який чекав їх, знову посідали в машину й рушили в ліс. Доїхавши до Біксуру, зупинилися: далі дороги не було.
Витягши з машини нарти, лаборант і провідник розмістили на ній усе польове спорядження, закріпили його мотузками, наділи лямки на собак і попрощалися з водієм. Він повертався в місто, а вони йшли у нетрі Сіхоте-Аліню.