Чи довго б я так простояв, не знаю… може, цілу вічність… я не здатен був скинути чари, що скували волю мою. Я був немов паралізований своєю шаленою впертістю… Та вона не витримала… враз обернулася до чоловіків напрочуд легко й невимушено, як завжди, і сказала:
– Я трохи стомлена… хочу сьогодні раніше лягти… На добраніч!
І ось вона вже пройшла повз мене, байдуже й холодно кивнувши головою… Я встиг ще помітити сувору зморшку в неї на чолі, а потім уже бачив лише її плечі, білі, горді, оголені плечі. Минула якась мить, поки я зрозумів, що вона йде… що я вже не побачу її, не поговорю з нею цього вечора, цього останнього вечора, коли ще можливий рятунок… і так я стояв, скам'янілий, на місці, аж доки зрозумів це… а тоді… тоді…
Але чекайте… чекайте… а то ви не зрозумієте, як безглуздо, як по-дурному я вчинив… Я повинен спершу змалювати залу, де все це відбувалося… То була велика зала урядового будинку, вся залита світлом і майже порожня… величезна зала. Пари пішли танцювати, чоловіки – грати в карти… тільки по кутках невеличкими гуртками стояли, розмовляючи, гості… отже, зала була порожня, кожний рух упадав у вічі під яскравим світлом люстр… І вона легкою, неквапливою ходою йшла через ту залу – тільки плечі її біліли над жовтою сукнею – і часом відповідала на поклони… Важко навіть розказати, як вона трималася. То був королівський спокій, гордий і прекрасний, який мене в ній так захоплював… Я… я залишився на місці, як уже сказав вам. Я був наче паралізований, аж поки зрозумів, що вона вже йде… а коли я зрозумів це, вона була вже в другому кінці зали, біля самих дверей… Тоді… о, мені й досі соромно згадувати про це… тоді щось ніби штовхнуло мене, і я побіг, чуєте – побіг… не пішов, а побіг за нею, гупаючи черевиками так, що аж луна пішла по залі… Я чув свій тупіт, помічав, як усі вражено дивилися на мене… я мало не згорів із сорому… ще біжучи, я усвідомив, який божевільний мій вчинок… але не міг… не міг зупинитися… В дверях я її наздогнав… Вона обернулась… її очі пронизали мене сірою крицею, ніздрі задрижали з гніву… я саме хотів щось промимрити… як вона… як вона… раптом засміялася… дзвінко, безжурно, щиро… і сказала голосно, щоб усі чули:
– Ох, докторе, аж тепер ви згадали про той рецепт моєму малому… оці мені вчені!..
Ті, що стояли поблизу, добродушно засміялися… я зрозумів, я був просто вражений: як же майстерно врятувала вона становище!.. Понишпоривши в гаманці, я видер з блокнота чистий аркушик, вона спокійно взяла його і… подякувавши мені холодною усмішкою… пішла. Спершу мені полегшало… я побачив, що вона вміло загладила те, що я наробив своїм божевіллям… що становище врятовано… але я зараз же збагнув, що для мене все вже втрачено, що ця жінка ненавидить мене за мою дурну гарячковість… ненавидить дужче, ніж смерть… я розумів, що тепер хоч би приходив під її двері й сотні разів, вона буде проганяти мене, як собаку.
Хитаючись, я йшов назад через залу й відчував, що люди дивляться на мене… в мене був, мабуть, дивний вигляд… Я пішов до буфету, випив одну за одною дві, три, чотири чарки коньяку… це мене врятувало від непритомності… мої нерви не витримували, вони були наче порвані… Потім я викрався надвір якимись бічними дверима, нишком, немов злочинець… Ні за які скарби на світі не перейшов би я ще раз ту залу, де стіни ще берегли відгомін її сміху… Я пішов… не знаю добре, куди, я пішов… по якихось шинках… і напився, напився, як той, хто хоче залити в собі всі почуття… але… але мені не вдалось одурманити себе… сміх той все лунав у мені, різкий і злісний… того проклятого сміху я не міг заглушити… Потім я ще блукав у гавані… револьвера я залишив у готелі, а то напевне був би застрелився. Я ні про що більше не думав і з одною цією гадкою пішов додому… з гадкою про ліву шухляду в комоді, де лежав мій револьвер… з єдиною цією гадкою.
А що я тоді не застрелився… то, присягаюся вам, не через боягузтво… Для мене був би порятунок натиснути на зведений уже холодний курок… але як би вам це пояснити… я почував, що маю ще обов'язок… так, той самий обов'язок надати допомогу людині, яка її потребує, той проклятий обов'язок… Мене до нестями доводила думка, що я можу ще бути корисний їй, що я їй потрібний… Я ж повернувся до готелю вранці в четвер, а в суботу… я вам казав… у суботу мав прибути пароплав, і я знав, що ця жінка, ця гоноровита, горда жінка не витримає своєї ганьби перед чоловіком і перед світом… Ох, яких мук завдавали мені думки про безглуздо згайнований дорогоцінний час, про мою божевільну нерозважність, бо через неї я вже не міг допомогти… цілими годинами, присягаюся вам, ходив я по кімнаті й сушив собі голову, як би наблизитись до неї, виправдати свою помилку, допомогти їй… Що вона вже не пустить мене до свого дому, я був певен… бо ще всіма своїми нервами відчував її сміх і гнівне тремтіння ніздрів… годинами, цілими годинами борсався я в своїй тісній триметровій кімнаті… а вже був день, уже бралося до полудня…
І враз щось штовхнуло мене до столу… я вихопив жмуток поштового паперу й почав писати їй… я все написав… скиглив, як пес, прохав у неї пробачення, називав себе божевільним, злочинцем… благав її довіритись мені… Присягався, що негайно зникну, зникну з міста, з колонії, а якщо вона захоче, то навіть зі світу… аби тільки вона пробачила мені, довірилась й дозволила допомогти їй у цю останню, нещасну годину… Двадцять сторінок списав я тією маячнею… Мабуть, то був божевільний, неможливий лист, схожий на гарячкове марення, бо коли я встав від столу, то був геть упрілий… кімната крутилася перед очима… довелося випити склянку води… Аж тоді я спробував перечитати листа, але мені стало страшно вже від перших слів… Тремтячими руками я згорнув його і вже взявся був за конверта… коли враз мені сяйнула краща думка. Я знайшов справжнє, вирішальне слово. Я ще раз схопив перо й дописав на останній сторінці: "Чекаю тут, у набережному готелі, на Ваше пробачення. Якщо до сьомої години не одержу відповіді, то застрелюся".
Потім подзвонив боєві й звелів йому віднести листа. Нарешті сказано все… все!
Щось брязнуло біля нас і покотилося. То він необережним рухом перевернув пляшку з-під віскі. Я чув, як рука його нишпорить по палубі; нарешті він знайшов порожню пляшку і, замахнувшись, викинув її за борт. Кілька хвилин він мовчав, потім повів далі ще гарячковіше, ще схвильованіше, квапливіше, ніж раніш.