— Дайте мені номер шістдесят сім — сорок два! — гукнув він.
— Алло. Хто це? — озвався голос.
— Я хочу поговорити з панною Мідас, — сказав склодув.
Одразу ж приємний голос відповів:
— Це панна Мідас. Що ви хотіли?
— Чого ви повелися зі мною так жорстоко й нацькували на мене скляного пса? — спитав бідолашний.
— Ну, якщо чесно, — сказала дама, — ви мені не подобаєтесь. Щоки у вас бліді й обвиелі, волосся цупке й довге, очі малі й червоні, руки великі й грубі, а ще ви кривоногий.
— Але ж я не можу цього змінити, — заблагав склодув, — і ви ж таки обіцяли за мене вийти.
— Якби ви були красивіші, я б дотримала обіцянки, — відказала вона. — Проте за цих обставин ви мені не пара, і якщо будете підходити до мого палацу, я нацькую на вас скляного пса!
Вона кинула слухавку, бо більше не було що казати.
Нещасний склодув пішов додому, відчуваючи, як рветься з прикрості серце, й почав в'язати мотузку до ліжкового бильця, щоб повіситися.
Хтось постукав у двері, і, відчинивши, склодув побачив чаклуна.
— Пропав мій пес, — проголосив той.
— Пропав, кажете? — відповів склодув, вив'язуючи петлю.
— Так. Хтось його вкрав.
— Це погано, — байдуже кинув склодув.
— Зробіть мені іншого, — сказав чаклун.
— Не можу. Я викинув інструменти.
— То що ж мені робити? — спитав чаклун.
— Не знаю. Може, запропонуйте за пса винагороду.
— Я ж не маю грошей, — сказав чаклун.
— Запропонуйте якесь своє зілля чи відвар, — порадив склодув, розтягуючи петлю, щоб пролазила голова.
— Єдине, чого мені не жаль, — відказав задумливо чаклун, — це порошок краси.
— Що?! — скрикнув склодув, кидаючи додолу мотузку, — ви справді таке маєте?
— Та маю. Хто вип'є цей порошок, стане найкрасивішим на світі.
— Якщо ви його запропонуєте як винагороду, — нетерпляче сказав склодув, — то я знайду вам пса, бо я понад усе жадаю бути красивим.
— Але, попереджую, краса подіє тільки на шкіру, — сказав чаклун.
— Годиться, — відказав щасливий склодув, — бо якщо я втрачу шкіру, то мені вже буде не до краси.
— Скажіть, де знайти мого пса, і буде вам порошок, — пообіцяв чаклун.
Тоді склодув вийшов з дому і вдав, ніби шукає, а невдовзі повернувся й сказав:
— Я розвідав, де пес. Ви його знайдете в палаці панни Мідас.
Чарівник одразу пішов подивитися, чи це правда, і, звісно ж, скляний пес вибіг і на нього загавкав. Тоді чаклун розвів руки й виголосив чарівне закляття, від якого пес заснув, а чаклун узяв його й приніс у свою квартиру на останньому поверсі багатоквартирного будинку.
Після того він заніс сусідові порошок краси, і чоловік його негайно ковтнув і став найкрасивішим на світі.
Коли склодув наступного разу прийшов до панни Мідас, пса, який би на нього гавкав, не було, а молода жінка, як його побачила, то тут таки й закохалася в його красу.
— Якби ж ви були графом чи князем, — зітхнула вона, — я б охоче за вас вийшла.
— Я і є князь, — відповів він. — Князь Псодувський.
— Ах! — сказала вона. — Тоді, якщо ви погодитеся прийняти утримання — чотири долари на тиждень — я замовлю весільні запрошення.
Чоловік завагався, та як подумав про петлю, що висить на бильці його ліжка, то погодився на умови.
Отож вони одружились, молода дуже заздрила вроді молодого і влаштувала йому собаче життя. А він зумів залізти в борги і також зробив її нещасною.
* * * * *
Що ж до пса, то чаклун своїм чаклунством знову примусив його гавкати й посадовив у коридорі під дверима. Я припускаю, що він і досі там сидить, і мені це прикро, бо я хотів порадитися з чаклуном, яка ж мораль цієї казки.
КВОКСЬКА КОРОЛЕВА
Якось один король умер, бо так годиться королям — засинати вічним сном, як і інші смертні.
Давно пора було цьому королю попрощатися з земним життям, оскільки жив він безтямно й марнотратно, і піддані зустріли його смерть без найменшого жалю.
Батько лишив йому повну скарбницю, грошей і коштовностей у ній було доволі. Проте дурний небіжчик змарнував усе до пенні на розгульне життя. Потім він обіклав підданих податками, аж вони поставали злидарями, але й ці гроші пішли на гульбища. Далі він продав з палацу всі чудові старовинні меблі; увесь срібний і золотий посуд та столові прибори; усі розкішні килими та портьєри і навіть свій королівський гардероб, лишивши тільки замащену й побиту міллю горностаєву мантію, щоб прикривати своє зношене вбрання. І всі гроші потратив на нові гульбища.
Не питайте мене, що таке гульбища. Я знаю одне — за чутками, це чудовий спосіб позбутися грошей. І цей марнотратний король його знайшов.
Далі він виколупав усе чудове коштовне каміння з королівської корони та з кулі, що вінчала скіпетр, продав його і гроші розтринькав. На розгульне життя, звісно. Та зрештою, в нього закінчилися всі можливості. Саму корону він не міг продати, тому що, крім короля, ніхто не має права її носити. Не міг продати й королівського палацу, бо тільки король має право там жити.
Урешті-решт він опинився в обдертому палаці, де було тільки велике червоного дерева ліжко, на якому він спав, ослінчик, на якому сидів, коли взувався, та побита міллю горностаєва мантія.
За цих обставин король частенько був змушений позичати по десять центів у свого головного радника, щоб купити бутерброд з шинкою. Та у головного радника центів було небагато. Той, хто дає правителю дурні поради, навряд чи процвітатиме.
Отож король, не маючи за що жити, раптом помер і лишив своєму десятирічному синові у спадок обдерте королівство, побиту міллю мантію та корону без коштовного каміння.
Ніхто не заздрив хлопчикові, про якого не дуже й знали, доки він не став королем. Аж тоді в ньому побачили особу певної ваги, і політики та лакизи на чолі з головним радником королівства зібрали раду, щоб визначити, що з ним робити.
Ці люди допомагали старому королю жити розгульно, поки в того були гроші, а тепер вони були бідні, але занадто горді, щоб працювати. Тож вони спробували придумати, як поповнити скарбницю малого короля, з якої й самі могли б живитися.
Після ради головний радник прийшов до молодого короля, який у дворі грався дзиґою, та й сказав:
— Ваша величносте, ми придумали, як повернути вашому королівству його колишню потугу та велич.