І коли в понеділок увечері, на другий день після поїздки на озеро, Грейс весело і фамільярно спитала Роберту про Клайда, Роберта одразу вирішила прикинутися, що вона зовсім не так уже ним цікавиться, як Грейс, може, думає. Тому вона сказала тільки, що він був дуже люб'язний і розпитував про Грейс, — почувши це, Грейс недовірливо скоса подивилася на подругу. Чи правду вона каже?
— Він був такий ласкавий, що я подумала, чи не закоханий він у тебе.
— От дурниці,— злукавила Роберта, трохи стривожена. — Та він і не дивиться на мене ніколи. І потім на фабриці таке правило, що йому не можна познайомитися зі мною ближче, поки я там працюю.
Це якнайкраще розвіяло підозри Грейс: за самим складом свого розуму вона й не уявляла собі, як можна порушити правила, встановлені власниками фабрики. Але Роберта, побоюючись, як би її ім'я в свідомості Грейс не залишилося зв'язаним з ім'ям Клайда, вирішила подвоїти обережність і прикидатися, наче вона зовсім байдужа до нього.
Потім виникли нові труднощі, нові прикрості, тривоги й страхи, що не мали нічого спільного з попередніми. Після того як вони з Клайдом освідчилися і остаточно зрозуміли, що кохають один одного, Роберта все ж не бачила можливості зустрічатися з ним інакше, як потай, дуже рідко і настільки випадково, що вона ніколи не могла напевно призначити день наступної зустрічі.
— Розумієте, — пояснювала вона Клайдові через кілька днів (їй пощастило ввечері вислизнути на годинку з дому, і тепер вони вийшли по Тейлор-стріт до ріки; перед ними відкривався низький берег і простягалися поля). — Ньютони нікуди не ходять, не запросивши мене з собою. І навіть коли б вони самі не запрошували, Грейс нікуди не піде без мене. Ми з нею дуже довго приятелювали, коли жили в Тріпетс-Мілсі, і вона звикла до мене, як до рідної. Але тепер все по-іншому, і я просто не знаю, як знайти вихід з цього становища. Що мені сказати — куди я йду, з ким?
— Розумію, люба, — ніжно й ласкаво відповів Клайд. — Усе це вірно. Але як же нам бути? Чи ви вважаєте, що мені досить бачити вас на фабриці?
Він дивився на неї так серйозно і благаюче, що вона, розчулена, захотіла втішити його і поквапно додала:
— Ні, я так не вважаю, любий. Адже ви знаєте. Та що ж робити? — Вона ніжно погладила його тонку, нервову руку з довгими пальцями. — От що, — додала вона, подумавши: — Моя сестра живе в Гомері, це теж у штаті Нью-Йорк, тридцять п'ять миль на північ звідси. Я якось скажу, що поїду до неї в суботу після обіду або в неділю. Вона давно писала і кликала мене, та раніше я не думала їхати. А тепер я могла б поїхати… тобто… я могла б…
— Ну, звичайної — із запалом вигукнув Клайд. — Чудово! Прекрасна думка!
— Треба обміркувати, — продовжувала' вона, не звертаючи уваги на його вигуки. — Якщо не помиляюся, спершу треба доїхати до Фонди, там пересадка. Звідси я можу будь-коли поїхати трамваєм, а з Фонди щосуботи йдуть тільки два поїзди — о другій годині і о сьомій. Отже, я можу виїхати коли завгодно до другої, а потім, розумієте, я просто можу запізнитися на двогодинний поїзд, от і все. Тоді можна їхати семигодинним, правда? А ви будете там або зустрінете мене по дорозі, щоб тут ніхто не бачив нас разом. О сьомій я поїду до сестри, а ви повернетесь у Лікург. З Агнесою я все влаштую, я певна. Я напишу їй.
— А до того часу як же? — спитав він незадоволеним тоном. — Адже це ще не скоро!
— Я постараюся що-небудь придумати, любий, але не знаю, чи вийде. І ви теж подумайте. А тепер я повинна йти, — додала вона тривожно.
Вона одразу підвелася, примусила й Клайда підвестися і подивитися на годинник; виявилося, що вже близько десятої.
— То як же нам бути? — наполягав він. — Хіба ви не можете сказати Ньютонам у неділю, що йдете до якоїсь іншої церкви? А замість цього зустрітися де-небудь зі мною. Звідки їм дізнатися?
Сказавши це, Клайд одразу помітив, що обличчя Роберти засмутилося: він втручався в область, яку вона, вірна своїм переконанням і вихованню, поки що вважала недоторканною.
— Ні, я так не хочу, — відповіла вона дуже серйозно. — Я почувала б себе винуватою. І це й справді не гаразд.
Клайд відразу зрозумів, що став на небезпечний шлях, і відмовився від своєї пропозиції: він зовсім не хотів образити чи злякати її.
— Так, ви кажете правду. Я подумав про це тільки через те, що ви, здається, не знаходите іншого виходу.
— Нічого, любий, — ласкаво сказала Роберта, помітивши, що він боїться, чи не образив її.— Усе гаразд, тільки мені не хотілося б робити так. Я не можу.
Клайд кивнув. Він пригадав, як сам кілька років тому з повагою ставився до всіляких правил, і подумав, що, мабуть, не гаразд було пропонувати Роберті таку річ.
Не прийшовши ні до чого іншого, крім поїздки у Фонду, вони повернули назад до Тейлор-стріт. Клайд тільки сказав, цілуючи її на прощання, що їм треба постаратися придумати, як би побачитися якнайшвидше. А вона на мить поривчасто охопила руками його шию — і побігла додому, і Клайд бачив, як промайнула в місячному світлі її маленька постать.
Але якщо не вважати ще одного побачення увечері, яке Роберті пощастило влаштувати під приводом другого візиту до м-с Брейлі, вони більше не зустрічалися до наступної суботи, коли Роберта вирушила, нарешті, у Фонду. Клайд виїхав з Лікурга трохи раніше і приєднався до неї на першій же зупинці. З цієї хвилини аж до самого вечора, коли їй довелося сісти на семигодинний поїзд, вони пробули разом, невимовно щасливі, блукаючи по околицях майже незнайомого обом містечка.
Не доїжджаючи кілька миль до Фонди, вони побачили невеликий парк під назвою "Старлайт"; тут були всілякі дешеві розваги: підвісні аероплани, повітряне колесо, карусель, старий млин і площадка для танців, а крім того, маленьке озеро і човни. Це було своєрідне ідилічне місце: майже посередині озера, на острівці — раковина для оркестру, а на березі, в клітці — похмурий ведмідь. За весь час проживання в Лікурзі Роберта ні разу ще не наважувалася побувати в якому-небудь з тутешніх місць розваги, — всі вони були схожі на це, тільки набагато вульгарніші. Побачивши "Старлайт-парк", обидва вони вигукнули в один голос: "Дивіться!" І Клайд одразу ж запропонував: