Американська трагедія

Страница 266 из 284

Теодор Драйзер

Ну от, а вона, як тільки знайде собі кімнату де-небудь недалеко від тюрми, подасться до найвидатніших представників обернського духовенства і постарається домогтися, щоб їй дозволили влаштувати свої виступи в церкві, і не в одній, а в кількох. М-р Джефсон через два-три дні надішле їй деякі матеріали, вона зможе їх використати. А потім вона поїде в Сіракузи, Рочестер, Скенектеді та інші міста: на Сході і їздитиме, поки не набере досить грошей. Та вона не залишить і його. Вона приїжджатиме до нього принаймні раз на тиждень і писатиме йому листи через день або навіть щодня, якщо зможе. Вона поговорить з начальником тюрми. І нехай Клайд не впадає в одчай. Звичайно, перед нею сила-силенна роботи, але господь буде з нею в усіх її починаннях. Вона це знає твердо. Хіба він не явив уже їй свою велику і чудотворну милость?

А Клайд нехай молиться за неї і за себе. Нехай читає Ісайю. Псалми 23-й, 50-й і 91-й, кожного дня. І Аввакума теж. "Чи є перепони правиці господній?" І кінець кінцем, після нових сліз, після зворушливого прощання, що краяло серце, вона пішла, а Клайд повернувся до себе в камеру, безмежно вражений її горем. Мати. В її роки, убога, без копійки, мандруватиме по містах, збираючи гроші, необхідні для його порятунку. А він був таким поганим сином, — тепер він розуміє це.

Він сів на край ліжка і схилив голову на руки, а в цей самий час м-с Гріфітс спинилася біля воріт тюрми — важкі залізні ворота захлопнулися за нею, а попереду на неї чекала чужа непривітна кімната і всі випробування задуманої нею поїздки… Сама вона зовсім не відчувала тієї впевненості, яку намагалася передати Клайдові. Та, звичайно, господь допоможе їй. Адже він ніколи не покидав ЇЇ. То невже ж він кине її тепер — у найстрашнішу її годину, в найстрашнішу годину її сина? Невже?

Вона дійшла до автомобільної стоянки, що була поблизу, і знову спинилася, щоб іще раз поглянути на тюрму, на її високі сірі мури, сторожові башти з озброєними вартовими в тюремній формі, вкриті гратами вікна й двері. Каторжна тюрма. І її син тепер там, у самому її серці — тісній і відгородженій від світу Оселі смерті. І його чекає смерть на електричному стільці. Якщо тільки… якщо тільки… Ні, ні, ні,— це неможливо. Цього не буде. Апеляція. Необхідні кошти. Вона мусить зразу ж узятися до діла, а не піддаватися тузі й відчаю. Ні, ні! "Щит мій і опора моя". "Світло моє і джерело сили моєї". "О господи, ти сила моя і рятунок мій. На тебе уповаю". Знову вона витерла очі і прошепотіла:

— Вірую, господи! Допоможи моєму невір'ю.

І пішла далі, продовжуючи молитися і плакати.

РОЗДІЛ XXX

Для Клайда потяглися довгі дні ув'язнення. Тільки раз на тиждень його самітність уривалася побаченням з матір'ю, бо справа, в яку м-с Гріфітс поринула з головою, не залишала їй часу для більшого — за два місяці вона об'їздила все навколо від Олбені до Буф-фало, побувала навіть у Нью-Йорку, але результати обманули її сподівання. Бо після тритижневих завзятих, фанатичних зусиль домогтися успіху вона змушена була стомлено признатися (якщо не Клайдові, то самій собі), що християни поставилися до неї щонайменше байдуже, зовсім не так, як годиться християнам. Бо всі, до кого вона зверталася, принаймні всі місцеві духовні керівники, які вважали себе зобов'язаними якомога стриманіше і обережніше висловлювати думку своєї пастви, схильні були вбачати в справі Клайда тільки нашумілий і досить скандальний процес, що закінчився засудженням цілком справедливим з точки зору всіх найконсервативніших елементів країни — принаймні, якщо судити з газет.

По-перше, хто така, власне, ця жінка — мати цієї людини? Самозванка, підпільна проповідниця, яка, в обхід усіх настановлень організованої церковної ієрархії, що історично склалася і віками була освячена (богословські семінарії, офіціальна церква та її відгалуження і новоутворення, які методично і обачно займаються традиційним і догматичним, а тому законним тлумаченням слова божого), надумала на свій страх і риск керувати ніким не дозволеною і, отже, сумнівною місією. А по-друге, якби вона сиділа вдома, як добра мати, і присвятила себе вихованню сина та інших своїх дітей, може, тоді і не сталося б те, що сталося.

Та й крім того — вбив чи не вбив Клайд цю дівчину, але, хоч як би там воно було, він мав з нею грішні стосунки, що видно з його власних свідчень на суді. А це в очах багатьох — гріх навряд чи менший, ніж убивство. І в цьому гріху він сам признався. То чи дозволено в церкві виголошувати промови на оборону засудженого перелюбника, а можливо, і вбивці,— хто знає. Ні, ні,— окремі християни будь-якого напрямку мають право скільки завгодно співчувати м-с Гріфітс чи обурюватися юридичними неправильностями, допущеними під час розгляду справи її сина, але християнська церква — не місце для критики цього процесу. Ні, ні! Це було б порушенням моральних основ. Це навіть загрожувало б згубними наслідками, бо привертало б увагу молоді до подробиць злочину.

Нарешті, під впливом газетних повідомлень про мету приїзду м-с Гріфітс на Схід, доповнених особистими враженнями від її старомодної химерної постаті, більшість клерикальних властей вирішила, що перед ними просто одна з напівбожевільних фанатичок, що не визнають ні релігійних сект, ні наукового богослов'я, і що сама її поява' перед аудиторією може накинути тінь на істинну і непогрішну релігію.

Через усе це кожний із запрошених — не те, щоб озлобивши своє серце, а просто як слід подумавши, — вирішував: ні, можна знайти інший спосіб, менш рискований для християн, — скажемо, найняти в місті приміщення, і, безперечно, при належному впливі через пресу, вдасться зібрати там численну аудиторію з тих же добрих християн. Таким чином, м-с Гріфітс незмінно діставала відмову і пораду звернутися в інше місце. Шукати ж допомоги в католицького духівництва їй навіть ні разу не спало на думку, почасти через упередження, почасти ж через несвідоме недовір'я, не позбавлене підстав. Вона знала, що милосердя христове в розумінні ключара св. Петра не для тих, хто відмовляється визнавати намісника Христа.

І от, після того як вона багато днів марно стукала то в одні, то в другі двері, довелося їй, згнітивши серце, звернутися до одного єврея, власника найбільшого в Утіці кінотеатру — справжнього вертепа. І він надав їй безплатно свій зал для виступу з промовою про обставини засудження Клайда. "Промова матері на оборону сина" — так сповіщали афіші, і при вхідній платі в двадцять п'ять центів це принесло їй двісті доларів. Хоч яка мала була ця сума, м-с Гріфітс у першу хвилину зраділа; їй уже здавалося, що всупереч недружелюбності ортодоксальних християн вона неодмінно збере гроші, необхідні для апеляції. Нехай на це потрібний буде час, але вона їх збере.