— І, знаючи, як ви тут самі ж свідчили, що, безмежно вірна вам, вона вечорами сидить одна в своїй кімнатці, ви все-таки йшли на танці й вечірки, на звані обіди і автомобільні прогулянки і залишали її на самоті?
— Так, але ж я не завжди залишав її.
— Ах, не завжди? А ви чули, що свідчили тут у цьому питанні Трейсі Трамбал, Фредерік Селе, Френк Гаррієт і Берчард Тейлор— чи, може, не чули?
— Чув, сер.
— То це виходить, що вони всі брехали чи, може, говорили правду?
— Мені здається, вони говорили правду, наскільки могли пригадати.
— Але пригадували вони не дуже точно, — так, чи що?
— Просто я не завжди залишав її. Мабуть, разів два-три на тиждень… може, іноді й чотири, але не більше.
— А решту вечорів ви проводили з міс Олден?
— Так, сер.
— Отже, вона саме це і хотіла сказати ось тут у листі? — Мейсон узяв ще один з пачки листів Роберти і прочитав: — "Майже весь час після того жахливого різдва, коли ти покинув мене, я вечір за вечором сиджу зовсім одна". Що ж, вона бреше? — люто гримнув Мейсон, і Клайд, розуміючи, як небезпечно обвинувачувати Роберту в брехні, боязко і зніяковіло відповів:
— Ні, вона не бреше. Але все-таки частину вечорів я проводив з нею.
— І проте, як ви чули, місіс Гілпін та її чоловік посвідчили, що, починаючи з першого грудня, міс Олден постійно, вечір за вечором, сиділа одна у себе в кімнаті, що вони жаліли її і вважали таке затворництво неприродним і старалися зблизитися з нею і трохи розважити її, але вона не йшла на це. Чули ви ці свідчення?
— Так, сер.
— І все-таки ви твердите, що частину вечорів проводили з нею?
— Так, сер.
— І одночасно ви кохали міс X і прагнули частіше зустрічатися з нею?
— Так, сер.
— І намагались добитися, щоб вона вийшла за вас заміж?
— Так, я хотів цього… так, сер.
— Однак, між іншим, у вечори, не зайняті залицянням до іншої, продовжували свої колишні відносини з міс Олден?
— Тобто… так, сер, — знову запнувся Клайд.
Йому було безмірно прикро, що всі ці викриття виставляють його в такому нікчемному вигляді, і проте він почував, що був зовсім не такий підлий, — принаймні не хотів бути таким, яким змальовував його Мейсон. Адже й інші поводилися не краще — ті самі молоді люди з вищого лікурзького товариства, — в усякому разі, так можна було зрозуміти з їх розмов.
— А вам не здається, що ваші досвідчені оборонці знайшли для вас дуже поблажливе найменування, називаючи вас інтелектуальним і моральним боягузом? — єхидно зауважив Мейсон.
І тут звідкись з глибини довгого і вузького залу суду серед мертвої тиші пролунав злісний, мстивий вигук якогось розлюченого лісоруба:
— І якого чорта морочитися з цим клятим виродком! Порішити його — і все тут!
У ту ж мить Белнеп закричав, що він протестує, і Оберуолцер, встановлюючи тишу, застукав молотком і наказав заарештувати порушника порядку, а заразом — вивести із залу всіх, для кого невиста-чало сидячих місць; це було виконано. Порушника було негайно заарештовано: наступного ранку він мусив стати перед судом. Запала! тиша, і знову заговорив Мейсон:
— Ви казали, Гріфітс, що, виїжджаючи з Лікурга, не мали
Наміру одружитися з Робертою Олден, якщо тільки вам удасться уладнати все якось інакше.
— Так, сер. Такий був тоді мій намір.
— Отже, ви були цілком впевнені, що повернетесь у Лікург?
— Так, сер, я сподівався повернутися.
— Тоді чому ви склали всі свої речі в скриню і замкнули її?
— Це… це… просто… — Клайд зам'явся. Напад був такий раптовий, так мало був пов'язаний з усім сказаним раніше, що Клайд не встиг зібратися з думками. — Бачите, я був не зовсім певний… я думав — а що, як мені доведеться поїхати, незалежно від того, хочу я чи ні.
— Зрозуміло. Отже, коли б ви несподівано вирішили поїхати з міс Олден, як воно і вийшло (тут Мейсон фиркнув йому в обличчя, немов кажучи: "так вам і повірили!"), у вас могло невистачити часу, щоб повернутися додому і перед від'їздом спокійно скласти речі?
— Ні-і, сер, справа була не в цьому.
— А в чому ж?
— Бачите… — і через те, що він раніше не думав про це і йому бракувало кмітливості, щоб зразу ж знайти слушну і правдоподібну відповідь, Клайд знову зам'явся; це помітили всі і насамперед Бел-неп і Джефсон; потім він провадив далі: — Бачите, я думав, що, коли треба буде поїхати, хоч би і на короткий час, мені, мабуть, доведеться спішно забрати всі свої речі.
— Зрозуміло. Але ви побоювались такої квапливості при від'їзді не тому, що поліція могла з'ясувати, хто такі Кліфорд Голден і Карл Грехем? Ви в цьому впевнені?
— Ні, сер, не в тому справа.
— І, значить, ви не казали місіс Пейтон, що відмовляєтесь від кімнати?
— Ні, сер.
— Учора, даючи показання, ви говорили щось таке, ніби у вас немає грошей. Начебто вам не було на що повезти міс Олден, одружитись і прожити з нею разом хоч деякий час, — хоч би навіть тільки півроку.
— Так, сер.
— Скільки у вас було грошей, коли ви вирушили з Лікурга в цю
поїздку?
— Близько п'ятдесяти доларів.
— "Близько" п'ятдесяти? Ви не знаєте точно, скільки у вас було?
— Знаю, сер, — п'ятдесят доларів.
— Скільки ви витратили, поки були в Утіці і на озері Грасс і потім, поки добрались до Шейрона?
— Здається, у мене пішло на цю поїздку доларів двадцять.
— А точно не знаєте?
— Точно… ні, сер… але приблизно щось близько двадцяти доларів.
— Гаразд, спробуємо підрахувати точніше, — продовжував Мейсон, і Клайд, почувши пастку, знову почав нервуватись: адже в нього були ще й ті гроші, які дала йому Сондра, і частину з них він темі витратив. — Скільки вам особисто коштував проїзд від Фонди до Утіки?
— Долар з чвертю.
— А кімната в Утіці, в гостиниці, де ви спинялися з Робертою?
— Чотири долари.
— Ви, звичайно, пообідали там того вечора і поснідали другого ранку, — і скільки вам це коштувало?
— Близько трьох доларів за все разом.
— І це всі ваші витрати в Утіці?
Мейсон зрідка кидав оком на аркушик з якимись цифрами і помітками, але Клайд не звернув на; це уваги.
— Так, сер.
— А як з тим солом'яним капелюхом, що його ви, як тут було встановлено, купили в Утіці?
— Ах так, сер, я і забув про ньогої — схаменувся Клайд. — Так, сер, це ще два долари.
Він зрозумів, що слід бути обережнішим.