— Ну, Клайд, ну, будь ласка, не сердьтеся. Ви ж знаєте, я б погодилась, коли б могла. Але я не можу зробити таку річ. Невже ви не розумієте? Ви ж знаєте самі. Звичайно, Гілпінам все стане відомо. Що з вами буде, якщо нас побачать і хто-небудь довідається про псе? — Вона благаюче взяла його за руку, потім обняла, і він відчув, що, незважаючи на весь свій недавній опір, вона до болю вражена і засмучена. — Ну, будь ласка, не просіть мене про це, — додала вона благально.
— Навіщо тоді було переїжджати від Ньютонів? — спитав він похмуро. — Не знаю, де ще ми можемо тепер бачитися, якщо ви не дозволите мені іноді приходити до вас. Нам немає куди більше піти.
Роберта не знала, що відповісти. Очевидно, для того, щоб їхні відносини могли продовжуватися, треба порушити загальновизнані правила поведінки. І все ж вона не уявляла собі, що можна погодитися. Це надто погано, не прийнято, аморально.
— Мені здавалося, що нам досить їздити куди-небудь щосуботи і неділі,— сказала вона лагідно, намагаючись заспокоїти його.
— Та куди ж тепер поїдеш? Усе закрито.
Роберта знову відчула, що перебуває під владою нерозв'язаних суперечностей, які завели їх обох у безвихідь.
— Господи, коли б я знала, що робити! — вигукнула вона з од-чаєм.
— Усе дуже просто, треба вам тільки захотіти. Та в тому ж і біда, що ви не хочете.
Вони стояли поруч. Нічний вітер кружляв сухе шурхотливе листя. Перед Робертою постала проблема, яка її весь час так лякала. Чи може вона після всього, чого її вчили, зробити так, як пропонує Клайд? У ній змагалися могутні суперечливі сили і бажання. Вона то ладна була поступитися, хоч як це було нестерпно для неї з ії поняттями про моральність і пристойність, то рвалася навідріз, раз і назавжди відкинути цю, на її погляд, зухвалу і протиприродну пропозицію. Та все ж, всупереч її обуренню, кохання до Клайда примушувало її, як завжди, говорити з ним ніжно і прохально.
— Ні, Клайд, не можу, не можу! Я б погодилася, якби могла, але це просто неможливо. Адже це недобре! Я ніяк не можу!
Вона вдивлялася в його обличчя — блідий овал серед пітьми, — намагаючись побачити в ньому ознаки співчуття, розуміння. Та він, роздратований цією, мабуть, остаточною, відмовою, не був схильний полагідніти. Все це нагадувало йому безконечні невдачі під час його залицяння до Гортензії Брігс. Але, будьте певні, тепер він не потерпить нічого схожого. Якщо вона хоче поводитись так, — будь ласка, але тільки не з ним. У нього тепер великий вибір, знайдеться скільки завгодно дівчат, які поводитимуться з ним куди краще. Він сердито знизав плечима і, повертаючись, щоб піти, кинув:
— Ну, що ж, як вам завгодно.
Роберта стояла приголомшена, охоплена жахом.
— Не йдіть, Клайд! Будь ласка, не йдіть, — враз жалібно вигукнула вона; вся її рішучість і мужність зникли, глибокий сум охопив її.— Я не хочу, щоб ви пішли, я так кохаю вас, Клайд! Я все зробила б, якби могла. Ви ж знаєте.
— Знаю, звичайно, знаю, можете не казати мені про це. — Він діяв так, як підказував йому досвід, якого він набув у відносинах з Гортензією і Рітою. Різким рухом він звільнився від її обіймів і швидко пішов вулицею у темряву.
Роберта, вражена цією раптовою зміною в їхніх взаєминах, такою болючою для обох, крикнула: "Клайд!" — і побігла було за ним, сподіваючись, що він зупиниться і вона зможе ще умовити його. Але він не повернувся. Він швидко відходив. Ні, це неможливо, вона повинна хоча 6 силоміць удержати його. Її Клайд! Вона побігла, але раптом спинилася, вражена: вперше за своє життя вона опинилася в такому жалюгідному, ганебному, негідному становищі. З одного боку, все її виховання, всі міцно засвоєні уявлення і традиції вимагали, щоб вона залишалася твердою і не принижувала себе, а з другого боку, жадоба кохання, дружби, розуміння примушувала її бігти за Клайдом, поки ще не пізно, поки він ще не пішов остаточно. Його прекрасне обличчя, його гарні руки… Його очі… Ще чулися відгуки його кроків. І все ж таки її зв'язували такі міцні умовності, що, хоч вона нестерпно страждала, жодна з сил, які змагалися в ній, не могла взяти верх, і вона спинилася, не знаючи, що робити. Вона не могла ні йти далі, ні залишатися на місці, не могла зрозуміти і стерпіти раптового розриву їхньої чудесної дружби.
Серце її стиснулося від болю, губи побіліли. Вона стояла заціпеніла і мовчазна, не в силі вимовити хоч слово, хоча б покликати Клайда, — його ім'я завмерло ні її устах. Вона тільки думкою благала: "Не йди, Клайд, будь ласка, не йди!" — а він був уже далеко і все одно не почув би її. Він швидко і невблаганно відходив, і звук його кроків доходив дедалі слабкіше і слабкіше.
Це була перша в житті Роберти жагуча, засліплююча, кровоточива рана, яка краяла серце.
РОЗДІЛ XXI
Душевний стан Роберти цієї ночі нелегко описати: вона була охоплена справжнім жагучим коханням, а в юності важко витримати справжнє жагуче кохання. А до кохання приплутувалися ще й засліплюючі ілюзії щодо матеріального і суспільного становища Клайда, — ілюзії ці виникли не стільки завдяки словам або вчинкам самого Клайда скільки через здогадки і плітки, які поширювались про нього на фабриці і зовсім не від нього залежали. А її дім, сім'я та її власне становище були такі жалюгідні і не провіщали нічого в майбутньому, — всі її надії були пов'язані тільки з Клайдом. І раптом вона посварилася з ним, і він пішов розсерджений. Але, з другого боку, він вимагав таких жахливих, над міру коротких і вільних відносин, з якими не могла помиритися її совість, вихована в суворих моральних правилах. Що їй робити тепер? Що сказати йому?
У пітьмі своєї кімнати Роберта повільно, задумливо роздяглася і тихо забралася в широке старомодне ліжко. "Ні, я цього не зроблю, — казала вона собі.— Я не повинна. Я не можу. Це було б дуже, дуже недобре, я не послухаю його, хоча б навіть він загрожував розстатися зі мною назавжди, якщо я не погоджуся. Соромно йому просити мене про це". А через мить вона вже питала себе, що іще їм залишається робити? Безумовно, Клайд почасти каже правду; їм нема куди більше піти, всюди вони рискують, що їх можуть впізнати. Які несправедливі фабричні правила! Та якби й не було цього правила,