Незабаром він вийшов на второвану ізюброву стежку, яка привела його до солонця. Тут на грузькій землі було багато свіжих слідів ізюбрів. Пахло оленями. Тигр пильно оглядався навсебіч. Вподобавши сухий пагорбок, густо порослий куничником, Амба ліг, чекаючи ізюбрів. Опівночі тріснула гілка: до солонця йшов якийсь звір. Чутливий нюх тигра вловив запах ізюбра раніше, ніж зіркі очі роздивилися його невиразний силует.
Ізюбр підходив до струмка з осторогою: зупинявся через кожні кілька кроків, поводив великими вухами, довго принюхувався до повітря. Але, крім запаху солонуватої землі, його чорні ніздрі не вловили нічого підозрілого. Нарешті ізюбр підійшов до солонця і почав пожадливо їсти землю.
Цього тільки й чекав Амба. Двома стрибками скочив він на спину ізюбра, кількома ударами розтрощив йому хребет і зламав шию. Олень упав як підтятий. Амба наївся теплого м'яса і ліг на траві неподалік своєї жертви. Але довго раювати йому не довелося.
Поки він розкошував на прохолодній землі, по сліду його брів великий бурий ведмідь. Широкі лапи під півтонною чорного тушею тонули в моховій подушці. Десятисантиметрові кігті зловісно постукували по коріннях дерев і камінню на стежці. Ведмідь був голодний. Він знав, що тигрячі сліди приведуть його до ситного обіду, і не помилився. Гострий запах свіжого м'яса примусив його зупинитися і донюхатись — крім ізюбрятини, пахло тигром.
Про свою появу володар тайги сповістив глухим грізним ревінням, від якого затремтіло листя на деревах. Здиблена на карку шерсть збільшувала й без того високий півтораметровий зріст ведмедя, який стояв на чотирьох лапах. Він вимагав своєї долі й у разі відмови був готовий битися. Коли б тигр був голодний, він, може, й прийняв би зухвалий виклик, але перевантажений шлунок не для бійки. Із глухим гарчанням Амба підвівся і, залишивши ведмедеві свою здобич, пішов у сопки.
Свої мисливські угіддя Амба обходив за кілька днів. Інколи його денні переходи перевищували десятки кілометрів. Протягом місяця він упіймав двох ізюбрів і одного великого кабана, але з'їсти всю здобич йому не щастило. Його слідами ходив ведмідь. Інстинктивно відчуваючи у швенді сильнішого противника, Амба поступався йому, але злість дедалі більше виповнювала тигряче серце.
Настала осінь. З дубів почали сипатися брунатні жолуді, на виноградних лозах пишалися кетяги чорно-синіх ягід. Спокій лісу став порушуватися пострілами мисливців. Серед слідів мешканців Катену з'явилися нові — сліди людини. Амбу не лякали ці сліди, але його охопила якась непевна тривога упереміш із цікавістю. Якось уночі тигр довго йшов по сліду людини. Підійшовши до струмка, він побачив маленьку хатинку. Із залізного димаря летіли іскри й пахло димом, як того року, коли горів ліс. І хоч тигр не боявся ні вогню, ні цієї крихітної хатинки, йому не сподобалося сусідство з людиною, і він пішов геть.
Тепер добувати їжу стало важче. Опале і примерзле листя шурхотіло навіть під оксамитовими лапами Амби. Кабанів і ізюбрів тривожили мисливці та їхні собаки. Тигр часто ходив голодний.
Якось, ідучи гребенем сопки, Амба здалеку побачив гімалайського ведмедя — з тієї породи напівдеревних ведмедів, яких тигр нерідко добував собі на обід. Не чекаючи небезпеки, гімалайський ведмідь наближався до місця, де за колодою заліг тигр. Він підбирав на ходу жолуді й так захопився цим, що підійшов упритул до свого ворога. Глухо ревнувши, Амба одним великим стрибком осідлав ведмежу спину й устромив у неї ікла та кігті. Напад був такий самий жахливий, як і несподіваний. Ведмідь заревів од болю й жаху і кинувся під укіс. З крутого схилу гори звірі сторчма скотилися у видолинок. Тут ведмедеві вдалося вирватися з тигрячих обіймів, і він побіг нагору, але Амба наздогнав його і збив з ніг. Звірі знову скотилися у видолинок. Цього разу ікла Амби уп'ялись у шию ведмедя. Перепало й тигрові. Не звертаючи уваги на свої рани, він почав ласувати жирною ведмежатиною. Два дні повертався Амба до своєї здобичі і, коли від ведмедя залишилися голова, лапи та великі кістки, яких не могли розтрощити навіть могутні щелепи тигра, він полишив глухий видолинок. Після ситої їжі йому не хотілося їсти кілька днів, зате пив він багато.
Випав перший сніжок. Тигр з насолодою, мов кошеня, покачався на ньому і розлігся під старим тисом, де не було снігу. Ліс тепер далеко проглядався. Одні його мешканці відмандрували в далекі краї, інші позалазили в барлоги. Побільшало ворон, які зліталися до тигра, коли він добував звіра. Ще більше з'явилось у лісі мисливців. Їхні постріли часто порушували сон Амби, турбували його.
Серед зими випав глибокий сніг. Подекуди кучугури були вищі тигра, і йому доводилося триматися одного місця, важко було робити великі переходи. На снігу спати він не міг і тому користувався гайнами кабанів. Але навіть у м'яких кабанячих гніздах, де звичайно він спав удень, коли скупе на тепло зимове сонце осявало ліс, тигр мерз, тому з настанням сутінків ішов поблукати. Він полюбляв ходити ведмежими слідами і кабанячими стежками, а якщо зустрічався слід мисливця, йшов і по ньому. Ходити чужими слідами було легше, та й здобич траплялася частіше.
Ось і тепер Амба простував кабанячою стежкою. Немов прокладена з допомогою компаса, вона йшла точно на захід. Незабаром стежка зникла, розійшовшись на декілька окремих слідів. Пройшовши по одному з них, Амба обнюхав кущ бересклету. Гілки його були нещодавно обламані, але не валялися на снігу. Певно, їх поніс кабан до гнізда, яке могло знаходитись десь поблизу. Тигр йшов дуже сторожко, весь час донюхуючись і прислухаючись.
...Один необережний крок може підняти кабанів, а наздогнати свиней, що мчать від хижака, важко навіть тигру. Рослинність не стримує їхнього бігу: кабан ніби клином розсуває своїм тілом густі зарості. Вкритий густою жорсткою щетиною, він легко прослизає крізь них, не чіпляючись за гілки. Тигрові ж долати густе плетиво гілок важче: тіло його вразливіше, а м'які лапи можуть бути поранені гострими, як шило, і міцними, як кістка, ялиновими сучками. Ось чому Амба звичайно скрадається до кабана якомога ближче і кількома стрибками досягає його, але якщо промахнеться, що буває дуже рідко, то не переслідує.