Літній мусон жене з неоглядних просторів Тихого океану важкі димчасті хмари до гір Сіхоте-Аліню. Чіпляючись за крислате верховіття темно-зелених кедрів, вони уповільнюють свій біг і виливаються на землю рясними дощами.
Під скелею, порослою папороттю і зеленим мохом, куди не дістають важкі дощові краплі, лежить тигр. У спекотний день Амба із задоволенням викупався тихій затоці Катену, але в холодну дощову годину він відчував огиду до води. Вилизуючи шорстким язиком вологу шовковисту шерсть, Амба донюхується до повітря. На стрімчаку багато відстоїв — кам'яних виступів над самою безоднею. Сюди інколи прибігають ізюбри, рятуючись од хижаків.
Амба недавно прийшов в урочище Катену, тож тутешні чотириногі мешканці ще не знали про появу "володаря джунглів". Він не їв четверту добу, а дощ усе не вщухав. Незабаром до його вух долинув легкий тупіт копит і шурхіт чагарника. Так міг бігти тільки наляканий ізюбр. Але чому обіч шурхотіли кущі? Цікавість спонукала Амбу вийти з-під навісу і попрямувати до того місця, де, за його розрахунками, пробіг якийсь звір. Тонкий нюх хижака вловив свіжий запах копит ізюбра. Але до нього домішувався інший, який завжди виводив з рівноваги тигра,— пахло вовками. Це вони гнали ізюбра. В очах Амби спалахнули вогники роздратування. Широко позіхнувши, він нечутно рушив за звірами.
Вовкам не довелося довго гнати ізюбра. Вистрибнувши на урвистий виступ скелі, з'єднаний вузькою перетинкою з горою, бик повернувся до єдиного проходу й став чекати своїх переслідувачів. З трьох боків його оточували провалля, і тільки з одного до нього на майданчик могли дістатися вороги. Він низько опустив роги, що загрозливо виблискували вісьмома гострими кінцями-списами. Але найстрашнішою зброєю для вовків були передні копита ізюбра. Вони били на смерть.
Невдовзі до майданчика підійшли ще двоє вовків. Бачачи, що спізнилися, хижаки повсідалися біля скелі й облизувалися, позираючи на оленя, такого близького й недосяжного для них. Вовчиця була спробувала хапнути ізюбра, але тієї ж миті відскочила, клацнувши зубами. Гостре копито мало не роздробило їй голову. Голодним вовкам шкода було втрачати здобич, і вони лягли під кущами в нього на очах. Сірі розбійники не раз вели довгу облогу ізюбрів на відстоях, доводячи їх до знемоги. Не врятуватися б від вовчих зубів і цьому оленеві, коли б не Амба, який, мов жовта тінь, прослизав між дерев.
Тигр здалеку побачив на бескиді оленя. Він неквапливо, як досвідчений мисливець, оглянув підходи до відстою. Прямо йти неможливо: місце відкрите, і олень побачить його. Припадаючи до землі, Амба став обходити відстій, ховаючись за гребенем увалу. М'які подушечки його широких лап із ввібраними пазурами, торкаючись мокрого листя і трави, не видавали ніякого звуку. Він скрадався так нечутно, що навіть сам не чув своїх кроків. Гілки чагарника, торкаючись його боків, ковзали по шовковистій шерсті. Тигр повільно пропливав серед заростів, як місяць серед хмар.
До відстою було вже недалеко, коли Амба помітив під кущами вовків, уся увага яких була зосереджена на ізюбрі, що переступав з ноги на ногу. Олень смачніший за сухореброго жилавого вовка, але тигр без вагань вирішив схопити вовчицю, яка лежала ближче до нього. Чи одвічна ворожнеча кішки та собаки, чи голодне нетерпіння штовхнуло Амбу на це. Націлившись на вовчицю, тигр ще з більшою обережністю почав поповзом скрадатися до неї, перебираючись від одного сховища до іншого, а коли до жертви лишалося не більше, як двадцять метрів, він припав на кілька секунд до землі, підібрав задні лапи, до болю стиснувши м'язи в усьому тілі, і стрибнув. Десять метрів пролетіло його тіло в повітрі, перш ніж торкнулося землі. Вовки кинулись урозтіч, але було пізно. На другому стрибку важкі лапи Амби вчепилися у вовчу спину, і не встигла вовчиця огризнутися, як її хребці хряснули і розійшлись у могутніх тигрячих щелепах. Скориставшись із втечі своїх ворогів, ізюбр зістрибнув з відстою і стрімголов кинувся у рятівні хащі.
Амба ніс у зубах вовчицю так само легко, як кішка мишу. Йому не хотілося вечеряти під дощем. Повернувшись до свого сухого лігва, він не кваплячись з'їв передню частину вовчиці, облизав лапи і задрімав. Розбудив його стривожений крик сойки. Бралося на сонячний день. Амба спустився до струмка, напився прозорої холодної води. Поснідавши рештками вовчиці, він розлігся під скелею і, коли вже сонце схилилося до обрію, пішов по своїх мисливських володіннях.
Косогір, яким ішов Амба, був укритий мішаним лісом. На шляху йому траплялися старі дуплисті липи, білокорі ялиці. Місцями дерева були оповиті ліанами. Високе пір'ясте листя папороті ховало його з головою. Лісові галяви густо поросли колючою аралією і диким перцем, навіть тигрові було важко пройти крізь ці хащі, і він їх обходив. Ліс бринів пташиними голосами. Особливо виразно лунали крики жовни і дроздів. Пахло прілим листям. У повітрі пурхали великі синьо-чорні метелики-хрестоносці. Схожий на зморщений стовбур тополі або на рухливу ліану, піднімався вгору полоз, чорне тіло якого прикрашав ошатний яскраво-жовтий малюнок. І хоча тигр відчував відразу до змій і ніколи їх не чіпав, полоз поспішив вилізти якомога вище.
З настанням сутінків пожвавилися мешканці лісу. З дерева на дерево перелітали летяги, вийшли на лови індійські куниці. Шурхотів у сухому листі їжак. Амба пройшов кілька кілометрів, але ніде не зустрів ізюбра або кабана, м'ясо яких особливо полюбляв. Світанок застав його на березі гірської річки. Він угамував спрагу і, випроставшись на м'якому мосі, проспав цілий день у затінку старих ялин. Увечері він знову вийшов на лови.
Пробираючись дубняком, він мало не схопив молодого гімалайського ведмедя. Пестун хутко вискочив на дерево і, влаштувавшись у розсосі високих гілок, став спостерігати за тигром, який розлігся під деревом. Сидіти ведмедеві було твердо й незручно. Ведмідь відгриз кілька гілок і вклав їх у розсосі суків, на яких сидів. Вийшло щось схоже на настил, на якому й влаштувався ведмідь, як у гнізді. Тепер тигрові не дочекатися його внизу. Просидівши під деревом до ранку, Амба подався далі в ліс у пошуках кабанів.