Моряк дивиться на світ ніби з верхівки щогли, мисливець іде до нього звірячими стежками, крізь лісові зарослі, для землероба світ залишається чіткою лінією горизонту, в межах якого його поля й сади живуть своїм блаженним життям. Усі ці найдавніші види людської діяльності зафіксовані мовою у формі метафор, які допомагають побачити вже не існуючі й забуті ландшафти, суспільні відносини, знаряддя праці, звичаї, забобони. Мовознавство ж учить нас діставати від цих метафор таке задоволення, яке дає розв'язування шарад і ребусів, проте буденна мова вже давно перемолола ці колись мальовничі метафори в безбарвні висловлювання. Однак багато з них ще не зовсім втратили свою метафоричність: "нива", "поле", "галузь" ще досить популярні в мові газет і в повсякденному красномовстві. Те саме можна сказати й про "гілку", "хвилю", "течію", "фарватер". Кожна епоха додає до запасів мови пригорщу нових значущих метафор. Особливо плодовитою тут виявляється бюрократія: завдяки їй навіть "крапка" — малесенька частка простору, яка не піддається виміру,— рушила в завоювання й підкорила собі величезні сфери життя. Уже не можна обійтися без "фронту", "відтінку", "поста", а "платформа", "площина", "фактор", "мотор", "елемент", "блок", "сфера", "галузь", потрапляючи під неохайне перо, мов черви підточують кожну фразу, позбавляють її думки, якщо така в ній була.
Хоч як це сумно, але те, що колись було сміливим і свіжим, з часом стає зачовганим і нестерпним. "Мальовничий килим квітів", "смарагдовий луг", "голубінь небес", "перлиновий сміх", "потоки сліз" цілком могли б послатися на свою шляхетну родослівну й зітхати за втраченою молодістю, одначе нині, коли їм трапляється підвернутись під безвідповідальне перо, вони на цілу сторінку розносять затхлий запах старої комірчини. "Лоно природи" не залишає в спокої батьків родин, які вивозять свої чада на недільну прогулянку за місто, у запізнілих баталістів усе ще "падає справжній град куль", а "плин часу" здатен зробити смішним навіть і парламентського оратора: до вічної книги гумору вписав себе німецький оратор, який прославився фразою: "Плин часу, який висушив уже не одну сльозу, загоїть і цю рану". Кароль Іжиковський, бувши стенографом польського сейму, старанно збирав подібні курйози, і, якби вони збереглися, ми мали б чудову колекцію нісенітниць ораторського красномовства.
Люди пересічні мислять стереотипно й навіть відчувають стереотипно. Це стосується і пересічних ораторів та письменників. "Перший, хто порівняв жінку з квіткою,— сказав Гейне,— був великим поетом, хто це зробив другим, був звичайним бовдуром". Флобер склав "Лексикон прописних думок" — словник банальних істин, кумедний і трохи моторошний. Для кожної мови має бути складений такий словник, і літераторам він потрібніший за орфографічні, тому що про орфографію подбають коректори.
Навіть досвідченим письменникам буває іноді важко впоратися з метафорою. Ось, наприклад, яка нісенітниця вирвалась у Флобера в "Мадам Боварі": "Quand elle eut ainsi un peu battu le briquet sur son coeur sans en faire jaillir une etincelle..." ("Коли вона викрешувала кресалом вогонь із свого серця, вона не вибила з нього жодної іскри..."). Оцього "викрешування вогню кресалом із серця" засоромилася б сторінка будь-якої прози. (У тексті дієслово battre — бити, вдаряти — посилює дію: так і бачиш кремінь, крицю, яка по ньому вдаряє).
Останній приклад пояснює, чому я для ілюстрації таємниць ремесла обрав саме метафору, метафора таїть у собі різні небезпеки: або поширює сморід банальності, або призводить до нісенітниць; треба багато такту, розуму і смаку, щоб зберегти міру й витонченість щодо цих підступних словесних оздоб. Важко, а точніше кажучи, не можна уникати метафор. Можна обійтися без порівнянь, особливо в прозі, можна навіть їх свідомо і з успіхом обходити — якщо не помиляюсь, Дюамель тому чудовий приклад,— проте від метафори нікому не втекти. Вона, очевидно, відповідає вродженій потребі людського розуму, і краще застосовувати її свідомо, аніж користуватись інстинктивно. Хто розраховує на інстинкт, хто стверджує, що він сповнений думок, образів, що в нього багатий досвід, що він знає світ і людей і йому нічого утруднювати себе роботою над словом, бо воно й так виявиться слухняним, і нічого заглиблюватись у таємниці слів, у їхній розвиток, службу, яку кожне несе в мові, оскільки все це добре лише для жалюгідних лінгвістів, а не для творців-письменників,— хто так думає, той неодмінно знедолить себе, і його книжки будуть скидатися на старе зношене ганчір'я.
Іноді доводиться чути, як той чи інший автор проголошує з гордістю: мої книжки — це не література! Якщо він учений, філософ, політичний діяч, то таким чином він хоче відвести від себе докір, ніби він вигадує, замість того щоб говорити правду. Та коли подібні заяви робить белетрист або поет, виникає враження, що відкидається щось таке, що могло б нібито принизити його творчість, отже, він проти роботи, проти стилю, особливо ж проти прагнення до досконалості, і це видається зовсім незрозумілим. Так само викликає неприязнь і слово "ремесло", хоча воно і є назвою цього розділу. В основі всякого мистецтва лежить ремесло, і лише той, кому не стати майстром, не хоче цього визнати, і не хоче ремесла навчатись. Поль Валері все життя досліджував таємниці літературного ремесла і врешті одержав в університеті кафедру поетики, де мав змогу аналізувати найдрібніші деталі мистецтва слова. Він володів величезною ерудицією і глибокою культурою, здобутими працею всього життя. Та, крім усього, що письменник може винести із шкіл, з творів мистецтва, взятих, як взірці, з музеїв, із спілкування з іншими художниками слова, головне для своєї творчості він добуває з власного характеру, темпераменту, нахилів, таланту, і добуває це так, як рослини — поживні соки: кожна рослина з одного й того ж ґрунту бере потрібні їй інгредієнти. В дуже цікавих "Спогадах" Рабіндраната Тагора показано, як функціонують коріння, стебло, листя поетичної рослини, видобуваючи поживні речовини із землі, світла й повітря.
У кожній письменницькій душі ховається нескінченна шкала переживань, відчуттів, помислів, з їхніх тонких вібрацій врешті виникає і виявляється те, що письменник прийме як одкровення, як заклик до творчого подвигу. І все залежить від моменту — він може рівнятись годині, дню або року,— коли письменник з цілковитою ясністю побачить шлях, який відкривається перед ним.