Швидкий темп музики все прискорюється, звуки ростуть, напружуються, гримлять, — і раптом обриваються, і раптом тиша!.. Das Kind war tot. Дитина вмерла!..
У музиці Лістовій Гайнріх Гайне відчував звучання своєї катастрофічної, насиченої вибухами революцій тривожної доби. Музика Ліста з її скаженими темпами, шаленою швидкістю, з громовим гуркотінням і мертвою тишею несподіваних павз викликала сумнів і почуття непевности.
Чи не під цю музику, слухаючи Алінину гру, Костомаров, такий стриманий і обережний, починав думати про таємне товариство, державну змову, повстання, пожежі й терористичні убивства? Він був трохи нападний...
Аліні не треба було згоджуватися грати Лістового "Erlkönig-a", коли її просив про це наречений. Музика Ліста не годилася для тих безтурботних хвилин, коли їхні серця вагітніли першим почуттям кохання.
Лицар в чорній криці не врятував дитину від лісових потвор...
Вони їхали майже тиждень, поки, нарешті, не виїхали на шосе, що сполучує Варшаву з Петербургом. Тут на одній із станцій їх перед самою станцією обігнав диліжанс, запряжений шістьома кіньми, і швидко під'їхав до ґанку.
З диліжансу один за одним вийшли п'ять пасажирів різних літ та одна дуже молода струнка дама. Ледве Аліна з матір'ю та Тетяною Петрівною ввійшли в окрему кімнату станції, як ця елеґантна дама вбігла до них й сказала:
— Дозвольте й мені пообідати з вами в цій кімнаті. Я так стомилася їхавши з Варшави всі ці дні в товаристві п'ятьох незнайомих чоловіків.
— Ви їдете, як і ми, до Петербургу? — спитала її пані Крагельська.
— Так, до чоловіка! — відповіла дама, підкреслюючи останні слова, ніби вже боялась, що її можуть прийняти за легковажну особу, яка шукає в дорозі веселих пригод.
— Ми теж їдемо до Петербургу, — сказала Аліна, — і мені хотілося б довідатись про ваше прізвище.
Пані Крагельська знизала плечима. Вона була незадоволена з Аліниної настирливости. Аліна уважно розглядала цю молоду жінку з карими очима, свіжим на всю щоку рум'янцем і рисами обличчя, що легко давали пізнати в ній вродливу українку.
Молода дама почервоніла й відповіла:
— Білозерська!
— М-те Куліш, — перебила її Аліна й взяла її за руку.
— Господи! Звідкіля ж ви це знаєте? — скрикнула вона.
Вона озирнулась по сторонах і знизила голос. Здавалось, вона підозрівала в кожному з своїх п'ятьох спутниках якогось таємного доглядача, що від самої Варшави стежить за нею й тільки удає, що її не знає.
— Я пізнала вас з оповідань про вас і особливо через родинку на обличчі. Мені багато казано про вас.
— Да хто ж вам казав про мене?
— Бідний наш Микола Іванович, арештований напередодні весілля, що його жандарі повезли до Петербургу.
Аліна говорила з нестримним хвилюванням і сумом.
— Так це ви Аліна, його наречена! Невже ж? А це дві матері?
Вони обмінялися поцілунками, поплакали. їх одразу зблизив їх спільний сум: її — за чоловіка, Алінин за нареченого.
Обід на станції був недовгий. Кондуктор диліжансу засурмив, закликаючи їхати. Пані Куліш сердечно попрощалась і вскочила в диліжанс, сказавши, що сподівається бачитись з ними й розмовляти на дальших станціях, коли під час зупинок перепрягатимуть коней.
Другого дня Крагельські й Кулішева були вже в Петербурзі.
XI
Життя обернулось до Аліни своїм шорстким, тісним, сліпим і темним боком. Приголомшена горем, вона цілі дні плакала. Вона плакала від горя і від почуття безпорадности. Приїхати до Петербургу слідом за Миколою Івановичем, щоб допомогти йому, й нічого не вдіяти — бо як допомогти людині, про долю якої ніхто нічого не знає?
Крагельські вжили всіх заходів, але, не вважаючи на всі заходи, вони не могли з'ясувати, де саме ув'язнили Миколу Івановича. Велике чуже місто проковтнуло його безслідно. Він зник! Якісь двері замкнулись за ним і відокремили його од світа, життя і людей. Де він? Куди його привезли? Де його заховали? В яких злочинах його обвинувачують?
Можна бути мужнім перед будь-якою погрозою й розгубитись перед невідомим. Як боротись проти аноніму, ім'я якому закон?
Ввесь перший місяць перебування Крагельських в Петербурзі минув у безплідних розшуках. Розшукуючи Миколу Івановича, Аліна з матір'ю їздили до канцелярії коменданта Петропавлівської фортеці. На запитання, чи не в фортеці ув'язнено Костомарова, їм відповіли, що такого серед в'язнів немає, і порадили звернутись до III відділу; справа Костомарова політична, а такі справи переводить III відділ.
З листом від m-me де-Мальян, начальниці того пансіону, де вчилася Аліна, пані Крагельська з Аліною звернулась до статсдами Параскеви Іванівни Мятлевої, старої й поважної впливової жінки, що на неї справив глибоке й сумне враження пригнічений, змучений вигляд 16-літньої дівчини-нареченої, майже дитини.
Вона привітала Крагельських особливо привітно, ніби родичів. Алінине прохання поклопотатися й допомогти їм в розшуках Миколи Івановича пані Мятлева прийняла близько до серця. Вона обіцяла через своїх родичів і знайомих здобути потрібні відомості.
З співчуттям і жалем вона притягла до себе Аліну і пригорнула її. Аліна заплакала. У старої пані навернулися на очах сльози, і вона, цілуючи дівчину, сказала:
— Не плач, моя дитино! Погостюй у мене, познайомся з моїми онуками. Вони, здається, твої однолітки.
За її бажанням компаньйонка покликала до залі двох молодих дівчаток.
Коли Аліна побачила цих своїх одноліток в коротеньких півдитячих убраннях, їй стало ніяково. Вони — діти — прибігли на заклик бабусі, сковзаючись по паркету, ніби на ковзанці, а вона — вона наречена, що важке переживає горе.
Розмова між Аліною й цими дівчатками ніяк не лагодилась, і Аліна була дуже задоволена, коли пані Крагельська зробила рух, показуючи, що візиту закінчено.
Кінець-кінцем, в наслідок власних зусиль та за допомогою старої пані Мятлевої, Аліна довідалась, що Миколу Івановича тримають у III відділі власної його величности канцелярії, а помічником начальника цієї канцелярії є генерал Леонтій Васильович Дубельт.
Дубельта пані Крагельська знала особисто ще з року 1831, коли під час польського повстання він одвідував дім Крагельських у Вільні, де Алінин батько командував. полком.