"Хоча тут живемо без контрольних та тестів, – подумки жартувала Аліна, – а вокзали часу – тижні та місяці – пролітають на диво швидко".
Скільки таємниць у цій дивовижній країні, скільки захопливих пригод! Але ж вона так довго не була вдома! Можливо, її відсутності ще й не помітили, зважаючи на різницю часоплинів – на це вона враз звернула увагу ще після першого візиту до Рондо, та й Вінсент це також стверджував. Подумавши так, Аліна заспокоїлась. Кошик вщерть наповнився білими грибами та лисичками. Час повертатися до друзів.
Юшка вже була готова, і діти смакували нею.
– Це вам не салат! – раділа Юі.
– Нам слід рушати до палацу Ліза, – нагадав, підганяючи всіх, Хлоє. – Поспішаймо ж! Аліно, швидше снідай.
– Ну, ти просто, як мама, – відгукнулася дівчинка.
На душі в неї відразу потеплішало і стало легко. Вона взялася до їжі. Сніданок виявився смачним. Ось вам і риболовля!
– Треба ще дати лад грибам, – нагадала Аліна.
– А ми це загаз згобимо. Люблю ггиби, – радів Вінсент.
Кулінарні вправи ще зайняли в них чимало часу, але всі були ситі й задоволені.
– Що ж, потрібно вирушати знову на пошуки Ернести, – промовив Хлоє.
– Загаз це дуже небезпечно! – скривився Вінсент. – Може, пегечекаємо хоча б день, поки усе стихне? Сьогодні зобги Ліза, мабуть, нишпогять всюди.
– Пусте, у нас є плащ-невидимка, – підбадьорив усіх Хлоє.
– Тоді рушаймо. Рушаймо! – озвались Аліна та Юі.
– Ну, якщо дівчата згодні, я здаюсь! – погодився Вінсент.
Друзі знову вирушили в дорогу до замку Ліза. Аж тут Юі вигукнула:
– Аліно, зупинись!
– Що?! – з несподіванки заклякла Аліна.
– Глянь під ноги! – кивнула Юі на клаптик паперу, згорнутий у декілька разів.
– Нагадує карту! – зауважила Аліна.
– Це і є карта! – мовила Юі. – Вау! На ній показано не лише місцевість, а й тих, хто там знаходиться. Ось тут – озеро Рінд, яке навіть на карті змінює свій колір! А ось ми – біля замку Ліза з кам’яними мурами. Ген білий палац Ліза, поруч із ним – в’язниця, що нагадує неприступну фортецю, вони – за два кілометри від нас. Ой, а хто ж це ось тут, майже поруч з нами?
– У кущі! – миттєво скомандувала Аліна, впізнавши постать лиходія. – Йде Ліз. Швидко!
– Що? – не зрозумів Вінсент.
– Вінні! – просичав Ліз.
– Хлоє, не називай мене так! – обурився хлопчик.
– І інші також тут?
Вінсент повернувся і побачив Ліза.
– А-а-а-а!
Розділ X. У в’язниці
Ми не сміливці, не герої
Посеред небезпек –
Ми просто діти: двоє, троє
Ще Юі і Вінсент!
– А-а-а-а!
– Припини кричати! – замахав руками на Вінсента Ліз.
Діти відчули, як їх схопили дужі руки Лона та Зіка.
Минуло небагато часу, і вони вже сиділи у в’язниці.
– Спасибі, друже! Красно дякую. Молодець! – сердився Хлоє.
– Нема за що! – буркнув Вінсент.
– Звичайно, нема за що! – розвів руками Хлоє.
– Хлопці, припиніть! – розсердилася Юі. – І так тяжко!
Хлопці надулись і відвернулися. Хлоє сів на підлогу. Вінсент ліг горілиць. І ... ні звуку.
Дівчата захихотіли, позираючи на розгніваних "півників".
– Милі "півники", – почала Аліна в’їдливим голосом, – коли ви і надалі тільки сваритиметесь, то нічого не доб’єтесь! А нам, якщо ви не забули, ще треба знайти Ернесту і визволити її! Ну, що, і далі ображатиметесь?
– Так! – в один голос сказали Хлоє і Вінсент.
Потім глянули один на одного, скривилися і відвернулись.
– Пиши пропало! Вони безнадійні! – зітхнула Юі.
Довго сиділи мовчки, розмірковували. Ліниво брели отари хвилин.
– Ми сидимо уже близько години! І навіть не робили спроб звідси вибратися! Тут холодно! Волого! Кажани літають! Темно! Нема чим дихати! Смердить! Та ще на додачу парубки посердилися! – прокоментувала ситуацію Аліна.
– У мене, здається, є сірники! – скрикнула Юі.
– Чого ж мовчиш? – зраділа подруга.
Юі черкнула сірником, і друзі побачили кімнату, майже овальну, з кажанами на стелі.
Долівка була вкрита чимось білим. Стіни теж стояли в білому. А в повітрі, якщо воно було, літало те ж саме – біле!
– Це сіль! – спробувала його на смак Аліна, сірник погас. – Мабуть, нас тримають у соляній печері.
Юі вихопила ще одного сірника, і кімната знову була осяяна. Аліна підвелася і роззирнулася у пошуках хоч однієї шпаринки. Та марно – її не було! Не було також і дверей!
– Як ми сюди потрапили, хтось пояснить мені? – прошепотіла дівчинка.
Сірник зашипів і згас. Вивчаючи кімнату, діти ще і ще палили сірники. Їх запас вже майже вичерпався, коли друзі розгорнули дивовижну карту. У химерних лабіринтах в’язниці вони помітили ще одного в’язня – Ернесту! Від в’язниці до білого палацу Ліза пролягав довгий підземний хід.
Наступний сірник спалахнув у руці Юі. Карта на мить випірнула з пітьми. Аліна глянула на неї відстороненим поглядом, вона помітила, що всю місцевість на карті було обведено широким кордоном. Ще один спалах сірника – Аліна встигла прочитати напис: "Країна Рондо".
Останній сірник згас. Що робити далі?
Розділ ХІ. Спокуса
Найбільша в світі цінність –
дружба,
Святе єднання світлих душ!
Постаньмо всі за неї, ну ж бо!
Ніхто й ніде її не руш!
– Вставайте! Вставайте, йолопи!
Діти протерли очі: репетував Ліз, а кімната була напівосвітлена.
– Чого ти від нас хочеш? – грубо спитав Хлоє.
"Ось він, ворог, – подумав хлопець. – Дівчата мали рацію: не слід нам з Вінсентом сваритися, бо не здолаємо його".
Тож Хлоє уже шкодував про сварку з Вінсентом.
– Заспокойся! – крикнув Ліз.
Схопив за руку Аліну і потягнув до стіни. Хлоє кинувся за дівчинкою, проте стіна перед його носом знову зімкнулася.
А тим часом Ліз уже вів Аліну довгим підземеллям до свого палацу. Було темно, лише подекуди на стінах горіли смолоскипи. Стіни палацу – з білого мармуру – посіріли від диму і попелу. А підлога виявилася ... дзеркальною.
Ліз пройшов у світлу кімнату, сів за стіл і жестом запросив Аліну сідати. Дівчинка примостилася на краєчку стільця.
– Думаєш, мені так легко вбивати? – запитав Ліз, говорячи тихо і розмірено, ніби всвердлюючи кожне слово у вуха дівчинці. – Гадаєш, просто дивитися в очі істоті, яку через декілька днів уб’єш? Тобі теж нелегко буде дивитися, як твої друзі помирають. А хочеш їх врятувати?
– Так, – ледь хитнула головою Аліна.
– Тоді присягни мені на вірність!