– Мені легше припустити, що помилився вчений Ібн Кутайба або переписувачі, аніж визнати, що земля народжує троянди, позначені символом віри.
– Істинно так. Це слова мудрі й правдиві, – сказав Абулькасим.
– Один мандрівник, – нагадав поет Абдальмалик, – розповідає про дерево, плоди якого – зелені птахи. Мені легше повірити йому, аніж у те, що існують троянди з літерами.
– Колір птахів, – сказав Аверроес, – либонь, полегшує чудо. Крім того, плоди й птахи належать до світу природи, а письмо – це мистецтво. Відстань від листя до птахів коротша, аніж від троянд до літер.
Хтось із гостей обурено заперечив, не погодившись із думкою, що письмо – це мистецтво, позаяк оригінал Корану – Матері Книг – передує Творінню й зберігається на Небі. Інший нагадав про Джахіза з Басри, який сказав, що Коран – це субстанція, яка може набувати форму людини й форму тварини, і це уявлення, як здається, узгоджується з думкою тих, хто вважає, що Коран має два обличчя. Фарадж заходився викладати ортодоксальну доктрину – і говорив довго. Коран, сказав він, – це один з атрибутів Аллаха, як і Його милосердя; він записується як книжка, декламується язиком, запам'ятовується в серці, й хоч його мова, знаки та письмо є творінням людей, але Коран неповторний і вічний. Аверроес, який тлумачив "Республіку"{442}, міг би сказати, що Матір Книг можна уподібнити до однієї з платонічних ідей, але вчасно помітив, що теологія – це тема, недоступна розумінню Абулькасима.
Інші, які теж це помітили, стали наполягати, щоб мандрівник розповів про якусь дивовижу. Тоді, як і тепер, світ був жорстокий; мандрувати ним могли люди відважні, але могли й негідники, що не зупинялися ні перед чим. Пам'ять Абулькасима була ніби дзеркалом його сором'язливості. Крім того, його просили розповісти про дивовижу, а дивовижа – щось таке, чого не передаси іншим: місяць Бенгалії не схожий на місяць Ємену, хоч їх можна описати тими самими словами. Абулькасим завагався, потім заговорив.
– Той, хто буває під різними небесами і в різних місцях, – з велемовною врочистістю почав він, – бачить багато речей, що заслуговують на увагу. Розкажу вам про один випадок, про який я розповідав лише один раз, цареві турків. Це сталося в Сін Калані (Кантоні), там, де Річка Життя впадає в море.
Фарадж запитав у нього, за скільки ліг від цього міста розташований мур, який Іскандар Суль (Дворогий Александр Македонський) спорудив, щоб зупинити Ґоґа та Маґоґа.
– Між ними лежить пустеля, – сказав Абулькасим тоном мимовільної зверхності. – Сорок днів треба йти кафілі (караванові), щоб побачити його башти, і, кажуть, треба йти ще стільки ж, аби дістатись їх. У Сін Калані я не знав жодної людини, яка його бачила б або бачила людину, що її бачила.
Страх перед грандіозною нескінченністю, перед голим простором і голою матерією на мить охопив Аверроеса. Він подивився на симетричний сад і відчув себе старим, нікому не потрібним, нереальним. А Абулькасим провадив:
– Одного вечора купці-мусульмани із Сін Калана привели мене в пофарбований дерев'яний дім, у якому жило багато людей. Мені не так легко розповісти вам, яким був цей дім чи, власне, то був не дім, а одна велика зала з рядами закапелків або балконів, розташованих один над одним. У тих закапелках сиділи люди, які їли й пили; і те саме діялося на підлозі та на одній великій терасі. Люди, що були на тій терасі, били в барабани і грали на лютнях, крім п'ятнадцятьох або двадцятьох (усі в масках яскраво-червоного кольору), які молилися, співали та розмовляли. Вони мучилися в неволі, але в'язниці ніде не було видно; скакали верхи, але обходилися без коней, билися на мечах, але ті мечі були з тростини; помирали й відразу ж підхоплювалися на ноги.
– Вчинки божевільних, – сказав Фарадж, – незбагненні для тих, хто при здоровому розумі.
– Вони не були божевільними, – мусив пояснювати Абулькасим. – Вони зображували якісь події – так мені сказав там один купець.
Ніхто нічого не зрозумів, ніхто, здавалося, й не намагався щось зрозуміти. Абулькасим, збентежений, перейшов від звичайної розповіді до несподіваних порівнянь і сміливих висновків. Він знову заговорив, допомагаючи собі руками:
– Уявімо собі, що хтось показує нам якісь події, замість розповідати про них. Скажімо, про тих п'ятьох ефесян, що надовго заснули. Ми бачимо, як вони приходять у печеру, ми бачимо, як вони моляться й засинають, ми бачимо, як вони сплять із розплющеними очима, ми бачимо, як вони ростуть уві сні, ми бачимо, як вони прокидаються через триста дев'ять років, бачимо, як дають купцеві стародавню монету, бачимо, як прокидаються в раю, бачимо, як прокидаються разом із собакою. Щось подібне до цього й показали нам того вечора люди на терасі.
– А вони розмовляли? – запитав Фарадж.
– Звичайно, розмовляли, – сказав Абулькасим, перетворюючись на апологета театральної вистави, яку ледве чи й пам'ятав і на якій добре знудився. – Розмовляли, і співали, і промовляли!
– У такому разі, – сказав Фарадж, – не треба було двадцятеро людей. Один балакун може розповісти що завгодно, хоч би якою плутаною була ця історія.
Усі погодилися з його думкою. Стали вихваляти переваги арабської мови, якою користується Аллах, коли розмовляє з ангелами; потім заговорили про арабську поезію. Абдальмалік, спочатку віддавши їй належне, назвав застарілими поетів, які, живучи в Дамаску або в Кордові, досі застосовують пасторальні образи та словник бедуїнів. Він сказав, що абсурдно, коли людина, перед очима в якої розливається Гвадалквівір, оспівує воду з колодязя. Він наголосив на необхідності оновити стародавні метафори; він сказав, що коли Зугайр{443} порівняв долю зі сліпим верблюдом, ця фігура могла вразити людей, але за п'ять віків захвату вона майже стерлася. Усі схвалили цю думку, яку чули вже багато разів і з багатьох уст. Аверроес мовчав. Нарешті він заговорив не так для інших, як для самого себе.
– Може, не так красномовно, але вдаючись до схожих аргументів, я колись теж захищав погляд, який сьогодні висловив Абдальмалік. В Александрії казали, що неспроможний грішити лише той, хто уже вчинив гріх і покаявся в ньому; додамо до цього, що для того, аби бути вільним від помилки, треба спершу її вчинити. Зугайр у "Муаллакат" говорить, що за вісімдесят років страждань і слави він не раз бачив, як доля навалюється на людей, як сліпий верблюд. Абдальмалік вважає, що цим образом уже нікого не можна здивувати. На це зауваження можна знайти чимало заперечень. По-перше, якби метою поезії було дивувати людей, її час вимірювався б не століттями, а годинами або й хвилинами. По-друге, славетний поет не стільки щось винаходить, як відкриває. Коли хвалять Ібн Шарафа{444} з Берхи, то кажуть, що тільки він міг уявити зорі, які падають із вранішнього неба, наче листя з дерев; якщо вони мають слушність, то цей образ нічого не вартий. Образ, який спроможна створити тільки одна людина, нікого не схвилює. На землі є безліч усіляких речей; і всяку можна порівняти з будь-якою іншою. Порівняння зірок з листям є не менш довільним, аніж якби ми порівнювали їх з рибами або птахами. Натомість немає такої людини, яка бодай би один раз не відчула, що доля могутня й тупа, що вона невинна й разом з тим по-нелюдському невблаганна. Виходячи з цієї думки, яка може бути скороминущою або невідчепною, але якої ніхто не зміг уникнути, й написано вірш Зугайра. І не можна сказати про це краще, аніж він сказав. Крім того (і це, либонь, головне для моїх міркувань), час, який руйнує палаци, збагачує поезію. Вірш Зугайра, коли він склав його в Аравії, зіставив два образи – образ старого верблюда та образ долі; а коли ми читаємо його тепер, він також воскрешає для нас пам'ять про Зугайра, й ми можемо порівняти свої прикрості з прикростями цього давно мертвого араба. Раніше цей образ мав два виміри, а тепер він має їх чотири. Час розширює простір поезії, і я знаю такі вірші, що, як і музика, хвилюють завжди й усіх людей. Так, коли кілька років тому я тужив у Марракеші за Кордовою, мені приємно було повторювати вигук, з яким Абдуррахман звернувся в садах Русафи до африканської пальми: