Я знаю, мене звинуватять у гордині, а може, й у ненависті до людей, а може, навіть у божевіллі. Ці звинувачення (за які я рано чи пізно віддячу) є сміховинними. Це правда, що я не виходжу зі свого дому, але правда й те, що його двері (яких у ньому нескінченна кількість)[236] залишаються відчиненими і вдень, і вночі як для людей, так і для тварин. Нехай до мене заходить, хто хоче. Тут немає ані витонченої розкоші, ані вигадливої пишноти палаців – тут є тільки спокій і самота. І є дім, такий, якого більш не знайдеш ніде у світі. (Брешуть ті, хто запевняє, ніби подібний до цього є дім у Єгипті.) Навіть мої недоброзичливці визнають, що в усьому моєму домі немає ніяких меблів. Другим безглуздям є твердження, ніби я, Астеріон, в'язень. Повторити, що тут немає жодних зачинених дверей? До цього я додам, що немає в домі й жодного засува чи замка. І що якось надвечір я був вийшов на вулицю; і якщо й повернувся до себе ще до смеркання, то тільки тому, що мене налякали обличчя простолюду, безвиразні й пласкі, мов розкрита долоня. Сонце тоді вже сховалося за обрій, але невтішний плач якоїсь дитини та благальні зойки юрби дали мені зрозуміти, що мене впізнали. Люди молилися, втікали, падали навколішки; одні дерлися до підніжжя храму Сокири, інші хапали каміння. Хтось, пам'ятаю, кинувся в море, щоб заховатися під водою. Недарма ж моя мати була царицею, і я не зміг би змішатися з юрбою, навіть якби зі скромності цього й захотів.
Річ у тому, що я неповторний. Мене не цікавить, що та або та людина може передати іншим людям; як філософ я вважаю, що нічого не можна передати через мистецтво письма. Ці нікчемні й банальні дрібниці чужі моєму духові, призначеному для великого; і я ніколи не розумів, чим одна літера відрізняється від іншої. Щось подібне до шляхетного нетерпіння перешкоджає мені навчитися читати. Іноді я про це шкодую – ночі та дні видаються такими довгими!
Звичайно ж, розваг мені не бракує. Як ото баран, що кидається в бійку, я гасаю по кам'яних галереях, аж поки не падаю з ніг, знесилений. Я ховаюся в затінку біля водойми або за поворотом коридора і вдаю, ніби мене шукають. Я стрибаю з дахів униз і, буває, розбиваюся до крові. Іноді я прикидаюся сплячим, заплющую очі й глибоко дихаю. (Іноді я й справді засинаю, а буває, що барви дня змінюються, коли я розплющую очі.) Але найдужче я люблю гратися в іншого Астеріона. Я вдаю, ніби він приходить до мене в гості, і я показую йому свій дім. З глибокою шанобливістю я йому пояснюю: "Зараз ми повернемося до перехрестя, де недавно були" або: "Зараз ми вийдемо на інше подвір'я", або: "Казав же я, що тобі сподобається цей канал", або: "Зараз ти побачиш водойму, яка забилася піском", або: "Зараз ти побачиш, як коридор роздвоюється". Іноді я помиляюся, й ми обидва сміємося від щирого серця.
Я не тільки вигадую всі ці ігри, я ще й думаю про свій дім. Усі частини дому повторюються багато разів, будь-яке місце в ньому – це й інше місце. Немає тут однієї водойми, одного двору, одного водопою, одних ясел, а є чотирнадцять (нескінченна кількість) ясел, водопоїв, дворів, водойм. Мій дім – як світ, а точніше буде сказати, він і є світом. А коли якось я знудився від усіх цих дворів з водопоями та запилюжених галерей із сірого каменю, я вийшов на вулицю й побачив храм Сокири, а за ним – море. Але я зрозумів побачене лиш тоді, коли в нічному сні мені відкрилося, що існує також чотирнадцять (нескінченна кількість) морів і чотирнадцять храмів. Усе повторюється багато разів, чотирнадцять разів, але є дві речі у світі, які, мабуть, є одними і неповторними: угорі – незбагненне сонце, а внизу – я, Астеріон. Можливо, я створив і зорі, й сонце, і неозорий дім, але я про це не пам'ятаю.
Кожні дев'ять років заходять до мого дому дев'ятеро людей, щоб я визволив їх від усього зла. Я чую їхні кроки або їхні голоси в глибині кам'яних галерей і весело біжу їм назустріч. Церемонія триває лише кілька хвилин. Вони падають один за одним, і я навіть не встигаю вимазати кров'ю руки. Вони залишаються лежати там, де впали, і їхні трупи допомагають мені відрізняти цю галерею від інших. Я не знаю, хто вони, але знаю: один з них провістив у хвилину смерті, що колись прийде сюди і мій визволитель. Відтоді мене вже не мучить самота, бо я знаю, що він існує і рано чи пізно з'явиться в одній із цих запилюжених галерей. Якби мій слух був спроможний розрізняти всі звуки у світі, він почув би шарудіння його кроків. Можливо, він відведе мене в якесь місце, де буде менше галерей і менше дверей? Яким він буде, мій визволитель? – запитую я себе. Буде він биком чи людиною? Чи буде такий, як я?
Промені вранішнього сонця вигравали на лезі бронзового меча. На ньому вже не було жодного сліду крові.
– Чи повіриш, Аріадно? – сказав Тесей{412}. – Мінотавр майже не вчинив опору.
Друга смерть
Років зо два тому (я загубив того листа) Ґаннон написав мені з Ґвалеґуайчу, повідомляючи, що скоро надішле мені, мабуть, перший іспанський переклад вірша Ралфа Волдо Емерсона "The Past"[237], й додавши в приписці, що дон Педро Даміан, якого я, либонь, пам'ятаю, помер минулої ночі від запалення легень. У гарячковій передсмертній маячні він іще раз пережив кривавий день битви під Масольєром{413}. Остання звістка анітрохи не здивувала мене, можна було чекати чогось подібного, адже дон Педро став під знамена Апарісіо Саравії{414} ще у свої дев'ятнадцять чи двадцять років. Революція 1904 р. захопила його чи то в Ріо-Неґро, чи то в Пайсанду{415}, де він наймитував у якомусь маєтку; Педро Даміан був родом із Ґвалеґуайчу, що в провінції Ентре-Ріос, але пішов слідом за своїми друзями, такий самий відчайдушний і такий самий темний, як і вони. Він брав участь у кількох сутичках і в останній битві, а повернувшись 1905 року додому, з безмовною покірливістю знову став гарувати в полі. Наскільки мені відомо, він більше ніколи не покидав своєї провінції, останні тридцять років проживши в глухому закутні, за лігу чи за дві від Нянкая, і саме в тій глушині мені випала нагода поговорити з ним одного вечора (я намагався поговорити з ним того вечора) – це було, якщо я не помиляюся, 1942 року. То був чоловік мовчазний, обмежений. Гуркіт і шаленство битви під Масольєром вичерпували його історію; тож мене не здивувало, що він знову пережив той день у годину своєї смерті… Знаючи тепер, що більш ніколи не побачу Даміана, я спробував пригадати його; але моя візуальна пам'ять така вбога, що я спромігся пригадати лише його світлину, яку колись зробив Ґаннон. Власне, в цьому немає нічого дивного, адже живим я бачив того чоловіка аж на початку 1942 року, лише один раз, а на світлині безліч разів. Ґаннон надіслав мені ту світлину; я кудись поклав її і вже не шукаю. А правда в тім, що я боюсь її знайти.