Через чотири місяці коваль з Авентінського пагорба, заморочений брехливими запевненнями гістріонів, навалив на плечі своєму синові велику залізну кулю, щоб малий злетів у небо. Хлопець загинув; жах, спричинений цим злочином, зобов'язав людей, які судили Іоанна, бути невблаганно суворими. Той не побажав зректися своїх поглядів і знай повторював, що заперечувати його думку означає скотитися до мерзенної єресі монотонів. Він не розумів (чи не хотів зрозуміти), що не було ніякого сенсу говорити про монотонів – про них давно забули. З наполегливістю, в якій було щось від старечої впертості, він повторював найблискучіші фрази зі свого давнього полемічного трактату. Але судді навіть не слухали слів, од яких колись були в захваті. Замість спрямувати всі свої зусилля на те, щоб очистити себе від найменшої підозри в прихильності до ідей гістріонізму, Іоанн Паннонський марно намагався довести, що думка, за яку його звинувачували, була строго ортодоксальною. Він дискутував з людьми, від вироку яких залежала його доля, й припустився ще однієї непрощенної помилки – робив це з неабиякою винахідливістю й витонченою іронією. Двадцять шостого жовтня, після обговорення, яке тривало три дні й три ночі, його засудили до спалення на вогнищі.
Авреліан був присутній на страті, бо не піти туди означало б визнати себе винним. Місцем страти був пагорб, на зеленій вершині якого стояв глибоко вкопаний у землю стовп, а навколо нього громадилися стоси дров. Чиновник зачитав постанову суду. Під полуденним сонцем Іоанн Паннонський лежав обличчям у поросі, виючи наче звір. Він чіплявся за землю, але кати відірвали його від неї, роздягли до голого тіла й прив'язали до стовпа. На голову йому наділи вінок, сплетений із соломи й просякнутий сіркою; поруч поклали примірник шкідливого опусу "Adversus annulares". Перед цим уночі йшов дощ, і дрова горіли погано. Іоанн Паннонський молився спочатку по-грецькому, потім – якоюсь невідомою мовою. Полум'я вже огорнуло його, коли Авреліан наважився підвести погляд. Вогненні омахи відхилилися, й Авреліан уперше й востаннє побачив обличчя людини, яку так ненавидів. Воно нагадало йому чиєсь знайоме обличчя, але він не міг згадати, чиє саме. Потім воно сховалося за полум'ям. Іоанн закричав, і здавалося, то кричить само вогнище.
Плутарх оповідає, що Юлій Цезар оплакував смерть Помпея{399}. Авреліан не оплакував смерть Іоанна, але він почував себе так, як почувається людина, що одужала від невиліковної хвороби, яка вже стала часткою її життя. В Аквілеї, в Ефесі, в Македонії він прожив ще довгі роки. Його вабили безлюдні кордони Імперії, непрохідні болота та зручні для життя в роздумах і спогляданні пустелі, де він шукав усамітнення, яке допомогло б йому зрозуміти своє призначення. Заночувавши якось в одній мавританській келії під рик левів, який долинав знадвору, він детально повторив подумки звинувачення, висунуте проти Іоанна Паннонського й у який уже раз погодився, що воно було слушне. Але йому було значно важче виправдати свій крутійський донос. У Русаддірі він виголосив, мабуть, уже запізнілу проповідь "Світло найясніше, що осіяло плоть грішника". В Гібернії{400} в одній із критих соломою хиж, що правили за келії для монастиря, захованого в гущавині лісу, він почув якось уночі, над ранок, густий шум дощу, і йому пригадалась одна ніч у Римі, коли його також розбудило лопотіння дощових крапель. Опівдні удар блискавки підпалив дерева, й Авреліан зміг померти тією самою смертю, якою помер Іоанн.
Кінець цієї історії можна переказати лише в метафорах, бо він відбувся на небесах, де не існує часу. Мабуть, варто сказати про те, що Авреліан розмовляв з Богом, який так мало цікавиться релігійними суперечками, що прийняв його за Іоанна Паннонського. Але це означало б припустити можливість плутанини в божественному розумі, тому правильніше буде сказати так: у раю Авреліан довідався, що для Бога, чиї помисли нам недовідомі, він і Іоанн Паннонський (ортодокс і єретик, ненависник і ненавидимий, обвинувач і жертва) були однією й тою самою особою.
Історія воїна й полонянки
Ульріці фон Кюльман
На сторінці 278 своєї книжки "Поезія" (Барі, 1942 р.) Кроче, скоротивши відповідний латинський текст історика Павла Диякона{401}, розповідає нам про долю такого собі Дроктульфта й цитує його епітафію; і те, й те дивно зворушило мене, а чому, я зрозумів пізніше. Той Дроктульфт був воїном-ланґобардом{402}, який під час облоги Равенни покинув своїх і загинув, боронячи місто, що його перед тим штурмував. Жителі Равенни поховали його в храмі й склали епітафію, в якій висловили йому свою вдячність ("contempsit caros, dum nos amat ille, parentes"[230]) і підкреслили дивовижний контраст, що існував між лютою зовнішністю цього варвара та його простотою і добрістю:
Terribilis visu facies mente benignus,
Longaque robusto pectores barba fuit![231] [232]
Такою є історія життя Дроктульфта, варвара, який поклав свою голову, захищаючи Рим, чи таким є той фрагмент цієї історії, що його Павло Диякон зумів вихопити з часового потоку? Невідомо навіть, коли саме це відбувалося: чи в середині шостого сторіччя, коли ланґобарди пустошили рівнини Італії, чи в сторіччі восьмому, перед падінням Равенни. Це не трактат з історії, і тому я дозволю уявити собі, що йдеться про часи першого наступу ланґобардів.
Уявімо собі Дроктульфта sub speciae aeternitatis[233] – тобто не індивіда Дроктульфта, що, звичайно ж, був єдиним і незбагненним (бо такими є всі індивіди), а загальний тип, на який перетворила і його самого, і багатьох таких, як він, традиція – тобто дія забуття і пам'яті. Через темну географію лісів і боліт війна привела його з берегів Дунаю та Ельби в Італію, і, либонь, він навіть не знав, що йде на південь, і не знав, що воює з державою, яка називається Рим. Можливо, він сповідував аріанство, релігію, яка проповідує, що слава Сина є лише віддзеркаленням слави Отця, але більш імовірно буде уявити його шанувальником Землі, Герти, чий запнутий покривалом ідол возять на підводі, запряженій коровами, або одним із тих, які поклоняються богам війни та грому, зображеним у вигляді незграбних дерев'яних бовванів, закутаних у матерію й обвішаних монетами та браслетами. Він прийшов з непрохідних хащ, де владарювали тур і дикий вепр, і був він білявий, невинний, нещадний, відданий своєму вождю та своєму племені, бо для нього існували тільки вони, а не якийсь там усесвіт. Війна привела його до Равенни, і тут він побачив те, чого не бачив ніколи, а якщо й бачив, то не в такій повноті. Він побачив ясний сонячний день, кипариси й мармур. Побачив щось сукупно ціле, але не безладне у своєму розмаїтті; побачив місто – організм, утворений зі статуй, храмів, садів, будівель, сходів, декоративних ваз, капітелей, чітко окреслених і відкритих майданів та вулиць. Ніщо з усього цього (я знаю) не видалося йому дуже гарним; воно вразило його, як нас сьогодні вражає той або той складний механізм, чийого призначення ми не знаємо, але в конструкції якого вгадуємо безсмертний розум. Можливо, йому досить було побачити одну арку, на якій красувався незбагненний напис вічними латинськими літерами. І він робить несподіване відкриття – відкриває для себе Місто, яке спершу засліплює його, а потім мовби оновлює. Він знає, що зможе бути в ньому не більш як собакою, не більш як дитиною, але він знає також, що воно варте більшого, аніж його боги, аніж його вірність вождям і племені, аніж усі болота Германії. Дроктульфт покидає своїх і воює за Равенну. Він гине в цій війні, і на його могилі викарбовують слова, яких він не зрозумів би: