Сяк-так продершись крізь гущавину, дістався до рідколісся. Вийшов на галяву. Оточена невисокими пальмами та динним деревом, на галяві стояла довгаста, схожа на сарай хижка. Біля широкої, врослої в землю кам’яної брили клопоталося кілька тубільців – усі темношкірі, з хвилястим чорним волоссям. Двоє з них важкими товкачами дробили копру – м’якуш кокосового горіха; решта тіпала, мов коноплі, кору. Побачивши мене, мальдівці облишили свою роботу, підвелися.
– Добрий день, Дев’яткіна! – хором закричали.
– ??!
Мов грім серед ясного неба! Я був приголомшений, вражений! Аби з гущавини вийшов слон і почав танцювати, я не так би здивувався, як щойно почутому.
– Добрий день, Дев’яткіна! – нашою мовою знову повторили вони.
– Добрий день, Дев’яткіна!
І тубільці простягли руки для вітання.
– Здоровенькі були, землячки! – відповів я, кліпаючи очима.
Аж згодом довідався. Це його, Анукіна, роботка! Перебрівши неглибоку протоку, що відмежовувала Вілінгілі від сусіднього острівця, мій товариш-дотепник заходився "розмовляти" з остров’янами. Показував на сонце – і йому відповідали "іру". На руки – говорили "ай". Ніс означало "нефай", губи – "тумфай" і так далі. Вирішив і він, Анукін, навчити розмовляти по-нашому мальдівців… Всього, звичайно, вони не запам’ятали, а от вітання "Добрий" день, Дев’яткіна!" зосталося.
Так на атолі Аду лишилося жити ім’я камбузниці Антоніни Дев’яткіної, яка, подейкували, чимось завинила Анукіну…
Їх тух шестеро, на цьому, здавалося, безлюдному острові. І я забрів саме в поселення – якщо так можна назвати кілька хиж, – загублене серед тропічної гущавини.
Велика, схожа на сарай хата, певне, слугувала схованкою копри. Зазирнувши, я побачив на широких, зроблених з лози, нішах скидану в кучу, мов висохлі половинки гарбуза, копру. В обличчя війнуло теплом і нудотливо солодкуватим запахом, схожим на запах м’якуша кокосового, горіха.
Хотілося пити. Але як це розтлумачиш? Щоб мене зрозуміли, закинув голову назад, а до розкритого рота підніс кулак.
– Гайжа, гайжа! – здогадавшись, закричали мальдівці..
Один з них метнувся до гайка кокосових пальм. Дерева росли приземкуваті, трохи вищі від людини – таких карликових пальм я ще но бачив. Угорі, під віялом листя, звисали грона важких, завбільшки з футбольний, м’яч, горіхів. Мальдівець рубонув тесаком, і кілька "м’ячів", покотилося додолу.
– Ге, ге! – показуючи на хижку, що причаїлася: в гущавині, гукнув він.
Ті, що стояли поруч, жестами веліли йти за ними.
Хижа – мов у казці, – без вікон, без дверей, тільки що не на курячих лапках. Замість стін негусто повтикані лозини: легенький, протяг між щілин, певне, рятував остров’ян від задухи. Вкрито хижу лапатим банановим листям. Як і солома на наших хатах, те листя, спресувавшись, не пропускає води. А всередині висіла довга, з вичовганими боками дерев’яна колиска-ліжко.
Ми всілися на циновці – господарі заходилися мене частувати кокосовим молоком. Вони надрубували горіхи, один подали мені.
– Гайжа!
Кожен, піднісши горіх до рота, починав пити. Я приклався теж. Питво не погане – і прохолодне, і смачне. Але хотілося води… Вже тоді, коли вийшли на подвір’я, під папайєю я помітив невеличку нору. Заглянув. Так то ж криниця! В землю вмуровано велетенський, з гладенькими, може, навіть полив’яними стінами, глек, до половини наповнений водою. Показав, що хочу напитися. Кружкою, власне, половинкою кокосового горіха, мальдівець зачерпнув водиці і подав мені. Звісно, не те… А що вдієш? Мальдівці завжди п’ють воду, зібрану під час дощу. Іншої прісної на кораловому суходолі немає.
Ми сиділи під тінистим деревом – шестеро мальдівців і я. Спокійні, з якоюсь невимовною тугою очі, здавалося, дивились прямо в душу. І цих людей англійці називають ледарями! Але ж руки їхні, натруджені від важких кам’яних товкачів, свідчили про нелегку, виснажливу працю.
– От де ідилія – на Мальдівах! – розповідали нам в Коломбо.
Та ідилії я не побачив… Оця кора, яку з дня в день б’ють остров’яни, аби виготовити собі примітивний одяг; боніто – риба, що сушиться он на низці під пальмами, яку потім забирають на Хітаду, а звідти вивозять на Цейлон та в Індію; копра, так ретельно обчищена й просушена; вода, яку по краплинці збирають у дощові дні; плодові дерева, догляд за якими потребує стільки сил і терпіння, – хіба все це не свідчить про повсякденну боротьбу людини за хліб насущний?
Як же дізнатися їхні імена, цих гостинних остров’ян? – ламаю голову. З горем-бідою довідався, вдавшись до жестів і міміки.
Відповідають мені по черзі: Сандіді, Алідіді, Абдул, Тута, Хамід, Ісмайдіді.
Прийшов Касянович, Пастернак і з ними Абдуладіді – літній остров’янин, котрий учора привозив вождя; він розуміє й по-англійськи.
Скоро повечоріє, а ми гостюємо в мальдівців…
– Що вони тут зроблять, ці шестеро? – питаю Абдуладіді.
Той розповів… На; всіх острівцях атолу є родючі клапті коралового намулу, хоч і не всі суходоли заселені. Кокосова пальма – годувальниця остров’ян: вона й харчує, й одягає людину. Кожне дерево – на обліку. То лише верхоглядам здається, що горіхи самі з неба падають. Ні, пальму треба старанно вирощувати. Вона – справжнє багатство. А ці шестеро мальдівців живуть тут, доглядаючи кокосову плантацію, та ще ловлять рибу – смугастий. тунець славиться за межами архіпелагу.
Стрункий, вродливий юнак – Ісмайдіді – один з шести, з якими я стрівся на острові; Хамід – його молодший брат, підліток. Вони й запросили мене до затоки, де стояв їхній човен. Вдосвіта хлопці повернулися з океану; на лов вирушать тільки під вечір.
Показували острів, пірнали в лагуні, щоб дістати корали й черепашки… Потім Хамід узяв довгасту мандоліну, заграв.
Його брат пустився в танок. Він то рвучко викидав руки вперед, то, як птах крила, опускав їх. Він співає, і пісня така гарна, що хочеться її записати. Але на чому?
Тоді я беру довгасте воскоподібне листя деревця герафа; тонкою перламутровою скалкою з черепашки кукула записую пісню. На судні з допомогою Абдуладді переклав слова. Пісня – про море, про сонце, що незгасно сяє над островами. Мальдівець співав про те, як тихо зітхає голуба вода, шепоче пальмове віття і як цю тишу щодня стривожує гуркіт англійських реактивних літаків.