"Що ти робиш?"
"Хочу зловити пташку й посадити в клітку, годуватиму її зерном і слухатиму, як вона мені співатиме".
Клаас сказав Уленшпіґелю:
"Посади її в клітку й нехай вона тобі співає. Давай і я тебе посаджу в клітку, годуватиму тебе, і ти будеш мені співати. Замкну тебе на залізного засова. Ти любиш бігати й не могтимеш побігти. Ти лежатимеш в холодку, коли тобі буде холодно. Лежатимеш на сонці, коли тобі буде душно. Колись у неділю ми поїдемо з дому і вернемось хтозна коли. І знайдемо тебе вмерлого".
Уленшпіґель відчинив вікно й випустив пташку. І пташка полетіла на волю. На волю! Воля! Яке приємне, кругле, гладеньке й миле слово: воля. Мені хочеться на волю!
А може, жити?
Мені хочеться жити.
Я вирішив не пити. Ось я в наркодиспансері. Я сам не в силі кинути пити. Надто глибоко втілився алкоголь в мою кров і тіло… Моя сила волі похитнулася. Я як раб падав перед катом-алкоголем на коліна та цілував йому брудні, гидкі руки й ноги. Я понижався перед ним, падав ниць і слухав його, як слухав свого володаря полонений. А він, мій володар-алкоголь, глибоко запустив свої зелені пазурі у фібри всього мого єства, пронизав наскрізь моє серце, виснажив його… І я не в силі боротися зі своїм катом сам. Я прийшов за допомогою до лікарні. Я відчуваю, що лікарка, яка ось зараз розмовляє зі мною, бажає мені добра. В її чорних, великих, круглих очах багато щирості, материнської любові й ще чогось такого доброго, теплого, що не можна зловити, хіба лише відчути. Коли вона з очей здіймає густі чорні вії і дивиться на мене, я опускаю свої очи вниз. Коли в куточках її тонюсіньких губ засяє усмішка, я почуваю себе на десятому небі, а коли вона сувора, мені робиться сумно. Вона пильно й глибоко подивилась на мене й виразно сказала:
– Прийдете завтра о 12-й годині дня.
І я спішив на цей час до неї. Я йду й чую: 12 година, 12 година. Я бачу очи круглі, чорні, єврейські очи. Вона дивилася вниз, потім густі вії звела вгору й на мене глянули великі, чорні очи. Вона сказала прийти о 12-й годині і я спішу. Я мушу бути о 12-й годині в лікарні. Мене зустрів один знайомий, що давно мене не бачив, він хотів щось розпитати й здивувався коли я замахав рукою, мовляв, вибач, спішу, мені дуже ніколи.
Я сиджу в кабінеті своєї лікарки, біля столу, за яким сидить вона, і почуваю себе ніяково. Вона поклала лікті на стіл, сплела руки під підборіддям, пірнула головою в маленькі плечі й дивиться в мою душу. Я слухаю докори своєї лікарки й розглядаю її. Чорне волосся ладненько згорнуте назад і від цього півкругле чоло стає світле. Брови чорні і так само, як чоло, півкругом лежать над очима. Трохи римський ніс пасував до її чорних очей, до туго стиснутих тонюсіньких губ, надавав її обличчю якоїсь серйозності й величності. Все її неї було до речі. Навіть велика брошка на грудях, з малюночком у кілька васильків і чорненький ніжний пушок над куточками губ і чиста, гладенька переконлива розмова. Коли лікарка говорила про велике зло алкоголю і застерігала мене від нього, в неї на переніссі збігалися брови, а коли вона говорила про моє майбутнє без алкоголю, її лице просвітлювала мила усмішка й мені було радісно. Звичайно, я ніколи не буду пити. Я готовий її слухати. Я буду робити так, як вона каже. Я відчуваю, що вона хоче мені добра… Я дивлюся на лікарку і кажу собі в думці, що на тлі моєї дійсності виринула людина, яка всім своїм єством бажає мені добра.
Так. Я глибоко в це вірю.
Вона мені сказала:
– Ляжте!
І я ліг на чорну канапу, вкриту білим простирадлом. Лікарка встала з-за столу й підійшла до мене. Коли вона йшла, я помітив, що в неї легка й струнка хода. Сама вона повна, кругла, в її рухові відчувається багато рішучості й мужності. Вона сіла біля мене, взяла мене за руку і звеліла мені закрити очи. Потім легенько торкнулася рукою до мого чуба. Я відчув у цій руці якусь відданість і жалість до мене. Мені хотілося плакати й вірити цій руці. Рука м’яко й тепло рухалась у мене на голові, торкалася мого чола, а я стиснув міцно губи і слухав лагідний, повний щирості й могутності голос лікарки. Вона запевняла мене, що алкоголь зводить людину нанівець, що коли я буду й далі пити, то дійду до того, що валятимусь під тином; ніхто на мене не схоче глянути. Вона казала мені, що я потрібен суспільству, що мені треба назавжди відмовитись від горілки й стати тверезим громадянином нової країни. Вона наказувала мені не пити. Я слухав її з заплющеними очима і здавалось мені, що це сниться, що це я уві сні чую таку чисту, прозору, могутню і надхненну промову.
– А тепер відпочиньте, – казала вона, – одпочивайте. Звуки, що навколо вас, вас не турбують, вони далеко, далеко, ви чуєте лише мій голос.
І справді шум хворих в почекальні зразу перенісся кудись далеко, я ледве чую їхню розмову. Мені чути виразно голос лікарки:
– Повіки ваші важчають, по всьому вашому тілі проходить приємна втома. Вас охоплює дрімота, вам хочеться спати. Засинайте. Вас нічого не турбує. У нас вам гарно-гарно. Засинайте. Засинайте.
І я засинаю. Мені щось невиразне сниться.
Я глипнув очима. Лікарка сидить за столом і щось пише. І потім, не міняючи своєї пози, вона лише зняла вії вгору й чорні, великі очи глянули на мене.
– Закрийте очи.
І я заснув.
Сьогодні я дізнався, що моя лікарка має міцне прізвище. Прізвище з приміткою каменя. Міцне і впливове прізвище. І вся вона впливова. Вона сказала мені не пити і я не п’ю. Я її слухаю і спішу до неї. Мене тягне до неї, як шматочок сталі до великого шматка магнету. Я спішу до неї, почути її лагідний і впливовий голос, відчути на собі силу її очей. Я спішу до неї озброїтися зброєю, тією зброєю, якою я мушу боротися з зеленим змієм алкоголем. Я відчуваю цю зброю і в словах своєї лікарки, і в погляді, і в рухові й навіть у прізвищі. Я подумав: як славно бути такою людиною, як вона. Вона має величезний успіх в житті. Я десь вичитав: "успех в жизни зависит исключительно от способности привлекать к себе людей или оказывать на них влияние". Я особисто відчув на собі й те, й друге. Вона і приваблює мене до себе і справляє на мене велике вражіння.